З наступаючим Новим роком!

 

Шановні відвідувачі блогу та колеги, щиро вітаємо Вас з наступаючим 2022 роком!

Зустріч Нового року – це дивовижна пора, завжди хвилююча і завжди радісна. Тому зичимо Вам міцного здоров’я, добра й радості. Нехай у Новому році кожен з Вас здійснить свою заповітну мрію і доможеться бажаних цілей. Щоб  Новий рік приніс Вам нові враження, нові успіхи, творчі злети. Бажаємо, щоб ваша праця завжди була потрібною і корисною, а успіхи – вагомими та переконливими!

Від усього серця бажаємо Вам веселих зимових свят, тепла і світла у вашій оселі!

Митці Вінниччини!

 

Нещодавно краєзнавчий фонд поповнився краєзнавчими мистецькими виданнями із серії «Митці Вінниччини» – «Михайло Кирилов. Графіка» та «Віктор Шпаковський. Живопис».

 

Михайло Кирилов. Графіка [Образотворчий матеріал] / Нац. спілка художників України ; ред.-упоряд. А. Стебелєв. – Харків : Глобус, 2020. – 32 с. : портр., іл. – (Митці Вінниччини).

 

Автопортрет. 1955, картон, олія

Михайло Кирилов – найперший у Вінниці член Спілки художників СРСР (1947), перший професійний художник у Місті над Бугом, бо почав працювати у місцевій газеті «Молодий більшовик» у 1932 році, яка відтепер має назву «Вінниччина». І багато років потім був її автором. Ветеран Другої світової війни, кавалер бойових нагород. Стояв біля витоків створення у 1976 році Вінницького осередку НСХУ.

Тут ми живемо. 1976, картон, гуаш

Народився художник 11 листопада 1908 р. в м. Києві. Випускник Київського художнього інституту працював у жанрах газетної ілюстрації та станкової графіки. Його карикатури за радянських часів друкувалися у центральній пресі – від газети «Ізвестія» до журналу «Перець».

Угода. 1951, папір, туш, акварель;
Автоматика. 1960-ті, туш, акварель

Майже зовсім невідомі сьогодні широкому загалу роботи М. Кирилова у техніці акварелі, а його олійного живопису й поготів. Проте, вони зберігають мистецьку цінність через впевненість ліній, професійну сюжетну трактовку, яскравий подільський колорит.

 

Кумбари. 1944, папір, акварель

Екскурсійний теплоход "Ляля Ратушна". 1980-ті, папір, туш

Польові квіти. Натюрморт. 1972, картон, гуаш

***

Віктор Шпаковський. Живопис [Образотворчий матеріал] / Нац. спілка художників України ; ред.-упоряд. А. Стебелєв. – Вінниця : Твори, 2021. – 32 с. : портр., кольор. іл. – (Митці Вінниччини).

 

Автопортрет. 1974, полотно, олія

Віктор Шпаковський – уродженець Міста над Бугом. Його ім’я назавжди пов’язано з Поділлям і Кримом, Вінницею й Феодосією, де подовгу жив і плідно працював.

Натюрморт з газетами. 1991, полотно, олія

Народився Віктор Шпаковський 28 вересня 1947 р. у м. Вінниці. Навчався у Вінницькій дитячій художній школі, Кримському художньому училищі ім. М. Самокиша. Закінчив інститут живопису, скульптури та архітектури ім. І. Репіна Академії мистецтв СРСР по класу живопису.

На чорному столику квіти стояли. 1981, полотно, олія

Член Національної спілки художників України (1985). Заслужений художник України (1997). Працював у жанрах станкового та монументального живопису. Учасник персональних виставок в Україні, Австрії, Польщі, Швеції, Швейцарії, США, Ватикані, Франції. Роботи зберігаються в колекціях Міністерства культури України, Національного художнього музею України, Вінницького обласного художнього музею тощо, в зарубіжних галереях, у приватних зібраннях.

Південний мотив. 1987, полотно, олія

Цікаві книги у краєзнавчому фонді!

 

Сакральне мистецтво Східного Поділля. Храми Вінниччини

Упродовж віків культурним центром будь-якого села чи міста був храм.

Приходили і відходили покоління, залишали по собі сліди – архітектуру: храми, костели, синагоги, каплиці, які не щадив ні час, ні люди.

Визначальною подією для нашого населення стало Хрещення Русі, яке князь Володимир здійснив у 988 році. З цього часу на наші землі приїжджають грецькі місіонери, створюються єпархії, засновуються монастирі, бібліотеки, формується музичне та художнє мистецтво.

Після повалення Києва татаро-монголами та роздроблення Русі, наступає етап занепаду церковного життя, який триває майже два століття.

Укладення Люблінської унії 1569 року поклало початок глобальним змінам у релігійному житті.

З кінця XVI століття м. Вінниця, ставши центром Брацлавського воєводства, набуває нового політичного та релігійного змісту. Тут формується активна православна шляхта на чолі з Михайлом Кропивницьким, стараннями якого було відкрито монастирі та духовні школи при них. Неабиякий внесок у розвиток зробив митрополит Петро (Могила), особисто опікуючись братським колегіумом при Вінницькому Вознесенському монастирі.

Після приєднання Поділля до складу Російської імперії більшість населення приєднується до Православ’я. Тут засновують самостійну православну єпархію з центром у Шаргороді, а пізніше – у Кам’янець-Подільському. Для підготовки священно-церковнослужителів відкриваються духовні училища та Подільська семінарія.

Одним із яскравих явищ наступних 1920-х років стало масове оновлення ікон на території Вінницької області.

Кінець 1980-х та початок 1990-х років ознаменувався духовним відродженням. На території Вінницької області було відкрито чимало храмів.

Сьогодні на теренах Вінницької області діє 2178 релігійних організацій 49 конфесій, які використовують для задоволення своїх духовних потреб 1640 храмових споруд.

285 об’єктів сакральної культурної та релігійної спадщини є пам’ятками архітектури та містобудування, з яких 33 – національного значення.

 

Сакральне мистецтво Східного Поділля. Храми Вінниччини / Вінниц. обл. держ. адмін., Упр. у справах національностей та релігій, Вінниц. обл. Рада. – Вінниця : Консоль, 2018. – 348 с. : кольор. фот.

У краєзнавчому фонді знаходиться досить цікаве краєзнавче видання «Сакральне мистецтво Східного Поділля. Храми Вінниччини».

Видання присвячене відзначенню 1030-річчю Хрещення Київської Руси-України.

Книга містить фотографії старовинних храмів Вінницької області, збудованих у дорадянській час: як широко знаних пам’яток, так і нещодавно виявлених. Подано максимально точне датування споруд.

Це дослідження знайомить широкий загал із відомими та невідомими перлинами дерев’яного та цегляного храмового зодчества Подільського краю. Книга включає в себе православні та католицькі храми, а також синагоги.

Це видання – своєрідний символ зв’язку поколінь.

Новинки краєзнавчої літератури!

 

Якби я знала все,

То, напевне б, вірило серце.

Якби я знала все,

Не відходив би тужно серпень.

Якби я знала все,

То, мабуть, була б відвертою.

С. Травнева

 

Травнева, С. Якби я знала все… : [поезія] / Світлана Травнева. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2020. – 96 с.

 

Нещодавно краєзнавчий фонд поповнився новим виданням вінницької поетеси, журналістки, педагога Світлани Травневої «Якби я знала все…».

Світлана Травнева – головний редактор літературно-мистецького альманаху «Стожари Поділля».  Член Національної спілки журналістів України, член правління Вінницького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, член Всеукраїнської творчої спілки «Асоціація естрадних митців». Двічі лавреат Подільської літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» (2005, 2006), лавреат Одеського літературного конкурсу «Аркадійська осінь» (Одеса, 2006), лавреат І премії IV Всеукраїнського відкритого конкурсу-фестивалю «Алуштинські розписи» (у номінації «Авторське виконання») (Алушта, 2013), лавреат І премії Всеукраїнського конкурсу «Українська родина» (Київ, 2014) та Всеукраїнського конкурсу ім. Павла Глазового (Київ, 2015). Нагороджена Золотою медаллю української журналістики і почесним знаком НСЖУ (2010). Відзначена Почесною грамотою Верховної Ради України (2019).

Автор збірок поезій: «Із невідомості спішу» (1995), «Твоє світло у моєму вікні» (1997), «Пелюстковий сніг» (2000), «Ходить казка дивним лісом» (2002), «Сповідь любові» (2003), «Місяць Пречистої Діви» (2006), «Ми – діти миру і добра» (2015), «В полумисках літа» (2018).

У новій, сповідальній книзі поетеси «Якби я знала все…» вмістилось усе людське життя – любов до матері й стежки до рідної хати, жіноче кохання і чоловіча зрада. Родина – і знову жага любові людської, і пісня рідній матері, землі, Україні за подароване щастя жити й любити. Поетеса не приховує своїх думок і почуттів стосовно всіх подій, що відбуваються в її Україні, у її власному житті і через поетичне слово виносить на весь світ.

Новинки краєзнавчої літератури!

Якушинецький рідний ти мій краю,

І щоб в житті і як би не було,

Завжди до тебе повертаю,

Народе мій, мій краю, моє село.

М. Колісник

 

На перехресті шляхів / І. М. Журавлівський [та ін.]. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2021. – 444 с. : іл., портр., фот. – Бібліогр. в кінці розд.

 

Нещодавно краєзнавчий фонд поповнився краєзнавчим виданням «На перехресті шляхів».

У книзі висвітлено основні віхи в історії сіл Якушинці та Зарванці нинішньої Якушинецької сільської територіальної громади Вінницького району Вінницької області. Краєзнавчий фактаж викладений на підставі архівних документів. Висвітлено історичний розвиток населених пунктів з найдавніших часів до 1991 року.

Задум написати книгу про історичний генезіс рідної громади виник ще у 2010 році в місцевого дослідника Щербаня Георгія Михайловича. Багато потрібної історичної інформації, яка лягла в основу твору, допомогли підготувати очільники й співробітники закладів культури, бібліотек, освітяни, фахівці із державного архіву тощо.

 

Уродженці Вінниччини!

 

Фотолітописець Яків Давидзон

 

«Людина, яка дивиться на життя крізь об’єктив фотоапарата, завжди врешті-решт дивиться через нього в історію…»

К. Симонов, журналіст

 

Народився майбутній фотожурналіст 27 лютого 1912 року в Мурованих Курилівцях на Вінниччині в багатодітній єврейській родині столяра. Закінчив 7 класів, згодом переїхав до Києва, там виготовляв меблі на фабриці імені Боженка.

Знаковою подією в його житті став подарунок на день народження від дружини – фотоапарат – простий аматорський «Фотокор». Він самотужки опановував усі тонкощі фотосправи. Незабаром Яків Борисович від аматорських фото перейшов до професійної зйомки.

12 грудня 1937 року під час виборів до Верховної Ради Яків Давидович зробив кілька фотознімків на виборчій дільниці заводу «Ленінська кузня». Одну з цих світлин надрукувала вечірня газета. І це стало дебютом митця. Незабаром Давидзон стає позаштатним кореспондентом вечірки, а згодом його запросили на постійну роботу в газету «Колгоспник України» (нині – «Сільські вісті»). Майже в кожному номері були фоторепортажі молодого фотокора.

Яків Борисович Давидзон

Напередодні війни Яків Борисович працював уже у фотохроніці телеграфного агентства України – РАТАУ.

З самого початку війни, 23 червня 1941 р. Давидзон був мобілізований, прикомандирований до Політуправління Південно-Західного фронту і направлений до Тернополя.

Невдовзі Якову Давидзону пощастило зустрітися з відомим майстром пера Миколою Бажаном, який тоді почав видавати «За Радянську Україну» Південно-Західного фронту. Поет-редактор запросив Якова на роботу фотокореспондентом.

Фронтові шляхи репортера проходили Україною, що лишилася під навалою окупантів, півднем СРСР і нарешті привели його до Сталінграда.

В 1942 р. був перекинутий у ворожий тил, де перебував у партизанському з’єднанні. За цей час створив безліч унікальних фотопортретів визначних українських партизан, оригінальні знімки побуту і бойових операцій народних месників.

Герой Радянського Союзу М. М. Попудренко (праворуч) командир Чернігівського партизанського з'єднання за розробкою плану бойової операції. Україна, 1943 р.
Фонди НМІВВВ КВ-3479
Автор Я. Давидзон

Наприкінці сорок третього Давидзон став кореспондентом газети ЦК КП(б)У «Радянська Україна», і його фото майже щоденно з’являлися на її шпальтах.

Багато знімав українських кінематографістів, політиків, космонавтів. Автор ряду фотоальбомів: «Йшли в похід партизани» (1975), «Орлята партизанських лісів» (1980), «Незабутнє» (1982) та книг.

За життя Яків Давидзон отримав багато державних відзнак. Серед них – і Шевченківську премію за фотокореспонденції, що відтворюють бойові подвиги і трудову діяльність радянських людей, і фотопортрети передовиків народного господарства, науки і культури. Заслужений журналіст України, Давидзон тричі нагороджений грамотою Президії Верховної Ради УРСР, орденами Червоного Прапора, двома – Вітчизняної війни, двома – «Знак пошани», Почесною грамотою Президента України, медаллю «Партизанові Вітчизняної війни І ст.», багатьма іншими медалями і знаками. Понад 20 років Яків Борисович очолював фотосекцію Спілки журналістів України.

Партизанський загін в лісах України. Україна, 1943 р.
Автор Я. Давидзон

З 1994 р. жив у м. Вустері (США). До 50-річчя Перемоги організував у США фотовиставку своїх робіт. Отримав звання почесного доктора одного з університетів США.

Помер 26 січня 1998 р. у м. Вустер (США).

І хоч у доробку майстра – фото різних часів і сюжетів, до історії вітчизняної фото документалістики він увійшов як літописець партизанської боротьби українського народу. Репортерська жилка, вміння побачити те, чого не бачать інші, прагнення бути там, де відбувається найважливіше сприяли віднесенню Якова Давидзона до числа кращих військових фотокорів.

 

Двічі Герой Радянського Союзу О. Ф. Федоров - командир Чернігівсько-Волинського партизанського з'єднання розмовляє з жителями села Рудня Репкінського району Чернігівської області. Україна. Березень, 1943 р.
Фонди НМІВВВ КВ-20350.
Автор Я. Давидзон 

 

Меморіальна дошка на будинку під номером 19 на вул. Володимирській. м. Київ

 

Меморіальна дошка на будинку, де народився та провів дитячі роки Я. Давидзон. смт Муровані Курилівці

 

Рекомендована література:

Давидзон Яків Борисович [Електронний ресурс] : [жит. і твор. шлях] // Вікіпедія : вільна енцикл. : сайт. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Давидсон_Яків_Борисович (дата звернення: 2.11.2021), вільний. – Назва з екрана. – Опис заснов. на версії, датов.: 3.10.2021.

Давидзон Яков Борисович. Мемориальная доска [Електронний ресурс] // Киевфото : сайт. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: http://kiev-foto.info/ru/d/773-davidzon-yakov-borisovich-memorialnaya-doska  (дата звернення: 2.11.2021), вільний. – Назва з екрана.

Зеленюк, В. Повернення через 109 років : [у Мурованих Курилівцях відкрили мемор. дошку Я. Давидзону] / Віктор Зеленюк // Вінниччина. – 2021. – 19 трав. – С. 7 : фот.

Серветник, В. Давидзон Яків Борисович : [фотомитець, військовий фотокореспондент] // Люди твої, Мурованокуриловеччино : довід. вид. / Василь Серветник, Віталій Тучинський. – Вінниця, 2020. – С. 42–43 : фот. – Бібліогр. в кінці ст.

Чорна, Н. Фотолітописець епохи : [про легендарного фотолітописця Я. Давидзона, що родом з Мурованих Куриловець] / Н. Чорна // Вінниц. край. – 2014. – № 2. – С. 138–141.

Шевченко, М. Ю. Партизанський фотолітопис Якова Давидзона : (за документами Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років») [Електронний ресурс] // Огляди джерел та документальні нариси. – 2012. – С. 165–175. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: https://archives.gov.ua/wp-content/uploads/12-22.pdf (дата звернення: 2.11.2021), вільний. – Назва з екрана.

Видатні жінки Вінниччини!

 

Муза польського романтизму

Дельфіна (Комар) Потоцька

(1807–1877)

Народилася Дельфіна в Мурованих Курилівцях у 1807 році, де у 1799 році оселився її батько Станіслав Дельфін Комар (майор російського війська). Мати – Гонората Орловська (дочка коронного ловчого короля Станіслава-Августа Понятовського).

Графи Комари належали до давнього українського подільського роду, але давно сполонізованого. Вони володіли прекрасною резиденцією – маєтком Муровані Курилівці, одним із найгарніших на Поділлі. Дельфіна та її сестри росли як принцеси у пишному палаці серед прекрасного парку.

Дельфіна Комар

Навчалась Дельфіна у Кременці і Кам’янці-Подільському під опікою бон і французьких учителів. Вона володіла неймовірною красою і мала голос рідкісної чистоти та краси звучання. Дівчина вміла грати на клавікордах, співати, малювати, розмовляла французькою та польською мовами.

Мечислав Потоцький

Мечислав Потоцький, син Станіслава Щенсного Потоцького, володаря Тульчина, одного з найбагатших поляків епохи, закохався в Дельфіну. Пізніше став добиватись її руки. У 1825 році Потоцький та Дельфіна обвінчалися у куриловецькому палаці Комарів. У них народилося п’ятеро дітей, які рано померли. Вона була нещасна в шлюбі з Потоцьким: несумісність характерів, запальність, скупість чоловіка призвели до непорозумінь між подружжям. Через кілька років Потоцька залишила Тульчин, а 1830 року виїхала з батьками до Західної Європи.

Звільнившись від чоловіка Дельфіна розквітла. У Дрездені познайомилася з польським композитором Фредеріком Шопеном, а через кілька місяців – з польським поетом Юліушем Словацьким. У Парижі Дельфіна Потоцька стала ученицею Шопена і поступово їхнє знайомство переросло в дружбу. Її захоплювали особистість і геніальні твори Шопена, а він не залишався байдужим до її краси і талантів, надзвичайно цінував прекрасні риси її характеру – чуйність і доброту. Дельфіна надихала Шопена як муза, він присвячував їй свої твори. Саме з присвятою Дельфіні Потоцькій, він написав Другий концерт для фортепіано фа мінор (опус 21) та вальс, відомий як «Вальс Хвилина» (опус 64, номер 1).

Фредерік Шопен

Коли Шопен помирав у Парижі, Дельфіна була в Італії, де навідувала свою матір. Взнавши про тяжкий стан свого друга і вчителя, Дельфіна поспішила до Парижа. Побачивши Дельфіну, Шопен вимовив: «Це тому Бог ще не покликав мене до себе, бо хотів мене ущасливити її виглядом». Він попросив Дельфіну заспівати. Вона виконала для нього арію з опери Белліні «Беатріче ді Тенда», а згасаючий Шопен шепотів: «Ще! Ще!». Це було 15 жовтня 1849 року. А 17 жовтня геніальний композитор помер.

У той час Дельфіна Потоцька зав’язала роман з французьким генералом і політичним діячем графом Флао де ля Білларді.

Після розлучення з чоловіком Мечиславом, Дельфіна замешкала в Парижі. У вирі світського життя вона завжди була в оточенні шанувальників, захоплених її вродою, витонченістю тощо. До героїв її тогочасних романів належали найстарший син французького короля Людовіка Філіпа герцог Орлеанський і племінник Наполеона І князь Жером Наполеон Шарль Бонапарт, принц Монфортський.

У Неаполі в 1838 році Потоцька познайомилася із польським поетом Зигмунтом Красінським. Це знайомство переросло в дружбу і кохання. Уперше Красинський побачив Дельфіну 1825 року під час подорожі на Поділля, де знаходився маєток знатних магнатів графів Красинських – містечко Дунаївцi, в якому мешкала його бабуся Антоніна.

Зигмунт Красінський

Незабаром Дельфіна стала його музою, його любою Беатріче. Він присвятив їй численні ліричні твори, зробив її героїнею поем «Przedswit» і «Niedokonczony poemat». Вплив Дельфіни на його творчість був величезний. Кохання піднесло його на вершину творчості. Епоха, що охоплює кілька років – 1839-1843 – це епоха кохання двох людей і епоха найвищого підйому творчості поета. Але пов’язати свої долі закохані не змогли. На вимогу батька Красинського, від якого Зигмунт матеріально залежав, він одружився з Ельжбетою Браницькою. Він і його дружина підтримували дружні стосунки з Дельфіною. Вони часом зустрічалися та продовжували, як і раніше, листуватися між собою. З понад 5 тисяч листів збереглося лише близько 700, і їх вважають шедевром епістолярної творчості європейського романтизму.

З кінця 1841 року Дельфіна мешкала найчастіше в Ніцці, доглядаючи хвору матір.

У 1849 році Дельфіна познайомилася в Парижі з Ципріаном Камілем Норвідом, який у 1850 році виконав малюнок пером, на якому зобразив Потоцьку в профіль.

У 1860 році провела кілька тижнів на Поділлі й кілька місяців у Львові. У Ніцці заснувала виховний заклад для молодих панянок.

Померла Дельфіна Потоцька 1877 року у 70 років, спочила на цвинтарі міста Монморансі, розташованого недалеко від Парижа, де проживало багато представників польської еміграції.

Потоцька увійшла до історії як муза польського романтизму.

В Мурованих Курилівцях з тієї пори у відносно непоганому стані збереглися і палац, в якому вінчалася юна Дельфіна, і рештки пейзажного парку, і мури давньої фортеці.

Маєток в Мурованих Курилівцях

 

Рекомендована література:

Дельфіна Комар [Електронний ресурс] // Sergekot : путешествуя историей : сайт. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: http://sergekot.com/%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%84%D0%B8%D0%BD%D0%B0-%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%80/ (дата звернення: 21.10.2021), вільний. – Назва з екрана.

Дельфіна Потоцька (1807-1877) // Ревуцький, В. А.        Сторінки забутої історії. Оповіді про минувшину містечок і сіл Мурованокуриловецького району / В. А. Ревуцький. – Житомир, 2020. – С. 20–22 : фот.

Дельфіна Потоцька [Електронний ресурс] : [жит. і твор. шлях] // Вікіпедія : вільна енцикл. : сайт. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Дельфіна_Потоцька (дата звернення: 21.10.2021), вільний. – Назва з екрана. – Опис заснов. на версії, датов.: 26.07.2020.

Калюжко, С. Муза Шопена народилася у Мурованих Курилівцях дві героїні одного старовинного палацу: політична діячка і мистецька муза : [про старовин. маєток у Мурованих Курилівцях] / Соломія Калюжко // Поділ. порадниця. – 2018. – 1 серп. – С. 5 : кольор. фот.

Осетрова, Г. Ангел з обличчям Дельфіни [Електронний ресурс] : [жит. і твор. шлях] / Галина Осетрова // Подолянин. – 2018. – 2 лют. – Електрон. версія газ. – Режим доступу: http://podolyanin.com.ua/history/8066/ (дата звернення: 21.10.2021), вільний. – Назва з екрана.