Шукати в цьому блозі

субота, 2 липня 2022 р.

Історико-краєзнавчий нарис!

 

Крижопільський рідний мій краю,

Лелеча моя сторона!

І де тільки я не буваю,

Ти в мене єдина, одна.

О. Куций

 


Годований, Є. Зеленянка. Село на Кучманському шляху історії / Євген Годований, Володимир Хімей. – Дрогобич : ТзОВ «Трек ЛТД», 2019. – 320 : іл.

 

Фото Миколи Демчука

Незвичайне село Зеленянка Крижопільської сільської територіальної громади Вінницької області розташоване неподалік Кучманського шляху, було свідком багатьох переломних історичних подій. Кучманський шлях, як розгалуження легендарного Чорного шляху, був добре знаним у Середньовіччі та незаслужено забутий у наш час. Колись важлива торгівельна артерія, яка йшла по вододілу басейнів Дністра та Південного Бугу, у XV–XVII ст. стала одним із головних шляхів, яким користувалися не лише купці й чумаки, а й татари для пограбунку українських земель.

Зеленянка кілька разів за свою історію піднімалася з попелу і відроджувалася. Село виживало завдяки дивовижним людям, які були мирними хліборобами, але в грізний час ставали на захист свого краю.

 Зеленянка – це загадки і таємниці, дискусії і суперечки, захопливі пошуки та цікаві дослідження, відкриття та знахідки. 

Фото Миколи Демчука

У книзі «Зеленянка. Село на Кучманському шляху історії» автори – Євген Годований та Володимир Хімей – намагалися розкрити етапи і напрями колонізації Зеленянки, простежити походження Зеленянки як села, розкрити її особливості як населеного пункту на Побережжі, звернути увагу на людей, якими може пишатися Зеленянка. У цьому виданні подано спогади односельчан про перекази і власне бачення розвитку села. Представлено аналіз архівних документів.

Микола Демчук

Видання ілюстроване чудовими світлинами фотомайстра Миколи Демчука.

Фото Миколи Демчука

Книга призначена для науковців, викладачів, студентів, широкого загалу, усіх, хто цікавиться історією нашого народу і хоче пізнати своє минуле.

 

Для довідки:


Євген Федорович Годований – український педагог, кандидат історичних наук, перекладач, поет, краєзнавець, дослідник.

Народився 2 жовтня 1949 року в с. Зеленянка Крижопільського району (нині Крижопільської СТГ Тульчинського району). Закінчив історичний факультет Одеського державного університету імені І. Мечникова. Викладав історію та іноземну мову в Крижопільській ЗОШ № 1, Шарапівській та Крикливецькій ЗОШ, Заболотненському ВПТУ.

У 1993 р. стає переможцем конкурсу «Вчитель року» Вінницької області, почесний член Хорватського «Товариства Полічан». За активну діяльність пов’язану з історією Польщі йому надана «Карта поляка». Лауреат авторської пісні в номінації «Кращий автор тексту і музики» на всеукраїнському фестивалі авторської пісні «Творча зустріч 2000 року».

У 2018 році став Почесним членом громадської організації «Фонд роду Лимич», Почесний громадянин селища Крижопіль (2019 р.).

Свої твори пише трьома мовами: українською, російською, польською.

 


Володимир Васильович Хімей народився 14 серпня 1957 року в сім’ї селян-хліборобів, предки яких прибули в Зеленянку наприкінці ХVI століття із Станіславщини (нині с. Тисменичани Надвірнянського району Івано-Франківської області).

Після закінчення навчання в Зеленянській восьмирічній школі продовжив його в Крижопільській СШ № 1.

Працював у районній газеті «Сільські вісті».

У 1975–1980 рр. – студент факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка.

Після закінчення навчання був призваний на військову службу в органи безпеки.

Двічі Указами Президента України призначався начальником УСБ України у Львівській області.

Кандидат історичних наук, військове звання – генерал-лейтенант.

неділя, 19 червня 2022 р.

Ботанічні заказники Вінницької області!

 Диво дикої природи – «Долина ірисів»


У смузі заболочених лук невеликої річки Караєць, на  межах Могилів-Подільського району, на північний захід від села Снітків Мурованокуриловецької територіальної громади, є найбільша в Вінницькій області популяція півника болотяного (ірис), що занесені до «Загального переліку рідкісних та зникаючих видів судинних рослин і тварин Вінницької області, які потребують охорони».


Для охорони квітки було створено ботанічний заказник місцевого значення «Долина ірисів». Площа території, яка взята під особливу охорону держави, складає 13,7 гектарів.

Це місцина не тільки історичних подій, а й легенд та загадок. Іриси ростуть лише в долині, в іншій місцині вони не приживаються.

Квіти іриси присвячені грецькій богині Іриді (Ірис) – богині веселки, вісниці богів. Оскільки веселка з’єднує небо і землю, Ірида (Ірис) теж з’єднує небо і землю.

Ірида вважалась посередницею між богами й людьми. Її уявляли чарівною дівчиною – красивою і легкою, з двома величними веселковими крилами за спиною. Веселкою вона спускалась до людей, і там, де ступала, розбризкувались по землі маленькі крапельки веселки, які ставали квітами, і які люди почали називати «ірисами».

Півники болотні щороку розцвітають наприкінці травня – на початку червня. За місцевими переказами, існує прикмета: якщо іриси не розцвіли – це до біди. Місцеві мешканці розповідають, що долина ірисів не цвіла перед Голодомором 19321933 років і перед початком Другої світової війни.

 


Рекомендована література:

Долина ірисів [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енцикл. : сайт. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Долина_ірисів (дата звернення: 19.06.2022), вільний. – Назва з екрана. – Опис заснов. на версії, датов.: 17.03.2022.

Долина ірисів [Електронний ресурс] // Могилів-Подільська районна державна адміністрація : офіц. сайт. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: https://rda-m-p.gov.ua/album/22/ (дата звернення: 19.06.2022), вільний. – Назва з екрана.

Долина ірисів на Вінниччині стане заказником // Місто. – 2012. – 6 черв. – С. 7.

Трудько, В. Долина ірисів запрошує в гості туристів : на межі Барського та Мурованокуриловецького районів зацвіла долина ірисів, яка займає понад 13 га площі та має статус ботанічного заказника / Віталіна Трудько // Поділ. порадниця. – 2018. – 6 черв. – С. 4 : фот.

Цвітуть іриси в Яремовій долині // Мурованокуриловеччина від давнини до сучасності. – Вінниця, 2017. – С. 81 : кольор фот.

неділя, 5 червня 2022 р.

Новинки краєзнавчої літератури!


 

Лагошняк, О. Південний Буг: від козацьких переправ до сучасних мостів / Олександр Лагошняк. – Вінниця : Вінниц. обл. друк., 2020. – 152 с. : фот. – (Моя Вінниччина ; вип. 46).

Південний Буг протікає територією п’яти областей України і має близько сотні мостів та поромних переправ. Вона бере початок у Хмельницькій області, недалеко від села Холодець, що за 90 км від обласного центру, і впадає в Бузький лиман Чорного моря. Відомий миколаївський краєзнавець Олександр Лагошняк побував на кожному з них і присвятив їм свою нову книгу «Південний Буг: від козацьких переправ до сучасних мостів». Цим виданням і поповнився краєзнавчий фонд Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки.

В книзі висвітлюється історія появи і заселення населених пунктів та створення штучних споруд уздовж цієї великої ріки, неупереджено розповідається про історичні події, які сталися на берегах Бугу і запам’яталися людям назавжди. У виданні йдеться також про греблі, гідроелектростанції, водосховища. Кожен з таких об’єктів детально досліджено і так само детально описано  з цифрами, фактами, датами, заглибленням у минуле тощо.

Книга буде цікавою навіть для непідготовленого читача, читається з будь-якої сторінки, розрахована на тих, кого цікавить історія краю, хто любить Україну, мріє про її майбутнє.

річка Південний Буг

Південний Буг разом з Дніпром, Дністром, Дунаєм належить до числа великих річок нашої держави, та тільки він один повністю протікає лише територією України. Річку Буг древні греки називали Гіпанісом, турки – Ак-су, а козаки просто і лагідно – Богом. Богом він іменувався на старих мапах і носив таку назву принаймні з ХІІІ ст. і лише наприкінці ХVIII ст. був перейменований. 

Для довідки:


Олександр Ярославович Лагошняк – інженер, прозаїк, публіцист, краєзнавець.

Автор книг: «Історія одного роду», «Від Старої переправи до Варварівського мосту», «Таємниці Трихатського мосту», «Південний Буг: від козацьких переправ до сучасних мостів».

Автор ряда біографічних розвідок про історію появи давніх переправ і мостових споруд на українських річках. Учасник клубу «Золотая ладья» і миколаївського товариства «Просвіта».

четвер, 12 травня 2022 р.

Народні майстри Вінниччини!

 

Художниця з подільського села –

Марія Іванівна Деркач


 

Художниця з подільського села

З таким ім’ям ласкавим – Носиківка

Тут все життя любила і жила,

Тут світ мистецький повела мандрівка,

Від цих левад, від цих рясних садів,

Де все таке ріднесеньке до щему,

Де всі, як на картині, молоді,

На полотні подільського едему.

Жанна Дмитренко

 

Марія Іванівна Деркач народилася 14 квітня 1930 року в с. Носиківка Шаргородського району Вінницької області (нині Шаргородська МТГ Жмеринського району). Мати працювала в колгоспі, а батько був мельником.

З дванадцяти років Марія Іванівна працювала в колгоспі. Навчалася вишивати, створювати власні орнаменти, вміла розписувати хати, комини, печі.

Вона почала малювати пізно. Відчувала нестримне бажання відтворити все, що бачила навкруг.

Першу свою картину «Після весілля» намалювала у 52 роки. Композиція твору сповнена роздумами про майбутню долю подружжя та красу сімейних буднів.

Після весілля, 1982.

Першим її порадником у малюванні був сільський учитель Михайло Сергійович Саулко. Саме він порадив учитися малювати. Своїм наставником Марія Іванівна вважала і художника Федора Васильовича Панчука.

Учасниця районних та обласних виставок образотворчого мистецтва. Картина «Після весілля» у 1987 році експонувалася на виставці в Парижі, «Затишок» – у Нью-Йорку, «У церкві» – в Києві.

Картини М. Деркач знаходяться в експозиції Шаргородського музею образотворчого мистецтва. Це, зокрема, «Материнське щастя» (1991), «Моя хата» (1984), «Корови», «Одруження» (1993), «Квіти» (1993), «Собака» (1993), «Весна» (1992), «Людина і світ» (1992), «Коровай» (1985). Дві картини знаходяться у фондах ОЦНТ.

Квіти

Малювала переважно квіти – жоржини, ружі, чорнобривці, айстри. На її картинах можна побачити квіти, яких іноді й у природі важко відшукати, бо творча уява майстрині – це ще і безмежний політ людської фантазії у світ небаченого.

Моя хата

У своїй творчості вона користувалася пензлями, зробленими власноруч. Це надавало її творам особливої своєрідності.

Колір в її роботах яскравий і соковитий, підказаний традицією народного подільського мистецтва. Дуже характерним для палітри художниці є білий колір, який надає картинам незвичайної свіжості й святковості. В її роботах ми відчуваємо дивне тепло, щось близьке і рідне кожному подолянину. Це – рідне Поділля.

Вишивальниця

Померла Марія Деркач 25 січня 1995 року у своєму рідному селі.

З метою увічнення пам’яті Марії Деркач на будівлі Носиківської СЗШ І-ІІІ ступенів відкрито меморіальну дошку.

Образ Марії Деркач на шаргородській сцені

 Рекомендована література про народну художницю Марію Деркач:

 Баланчук, І. Носиківська Катерина Білокур / І. Баланчук // RIA Шаргород. – 2006. – 27 квіт. – С. 4.

Деркач Марія Іванівна : [народне малярство] // Народні майстри Вінниччини : довідник / Вінниц. обл. центр нар. творчості. – Вінниця, 2018. – 2-ге вид. – С. 37.

Дмитренко, Ж. Мистецтво щирого серця : до 85-річчя народної художниці Марії Деркач / Жанна Дмитренко // Світлиця. – 2015. – № 2. – С. 26–29.

Катеринич, А. Носиківська мадонна / А. Катеринич // Вінниччина. – 2013. – 12 черв. – С. 9.

Ковтун, Г. Все її життя – на полотні / Г. Ковтун // Шаргородщина. – 2015. – 10 квіт. – С. 5.

Малярський мікрокосмос Марії Деркач // Народні обереги. З історії мистецтва Вінниччини кінця XX – початку XXI ст. / статті Федора Панчука ; упоряд. Л. М. Дідур. – Вінниця, 2020. – С. 160–162.

Марія Деркач : [вірш] // Благословен дух творчості людської : зб. поезій / Жанна Дмитренко. – Вінниця, 2020. – С. 169.

Панчук, Ф. Кожна картина, як дитина / Ф. Панчук // Вінниц. край. – 2004. – № 1. – С. 140–143.

Панчук, Ф. Кожна моя картина – то як часточка душі / Ф. Панчук // Народне мистецтво. – 2004. – № 3–4. – С. 44.

Панчук, Ф. Малярський мікрокосм Марії Деркач : до 80-річчя від дня народж. художниці М. І. Деркач (14.04.1930–21.01.1995)] / Ф. Панчук // Світлиця. – 2010. – № 2. – С. 20–22.

субота, 7 травня 2022 р.

Подільське килимарство

 Орнаменти подільських килимів


Килими Поділля в загальноукраїнському контексті посідають особливе місце завдяки унікальному образотворенню. Майстри-килимарі Поділля зберегли в первісній чистоті орнаментальну мову, яка своїми витоками сягає часів культури Трипілля (датується VI – III тисячоліттями до нашої ери).

Орнаменти подільських килимів за принципами образотворення можна умовно поділити на певні групи. Перша група – геометрична. Тут орнаментальні композиції будуються на комбінаціях ромба, квадрата чи прямокутника, хрестоподібних елементів, ритмічно ламаних ліній, трикутника й інших геометричних форм і конфігурацій. Такі килими виготовляли в осередках на всій території регіону, розмаїття їх орнаментальних композицій – широкого діапазону, від простих до найскладніших.

Деталі килимів із геометричним орнаментом

Килим із рослинним орнаментом (вазонна група). 1815.
Сумський художній музей ім. Н. Онацького

Другу велику групу – рослинну – поділимо на три підгрупи: вазонну, рапортну й новітню. Вазонний тип килимів має композицію з кількох великих рослин у формі вазона. Тут головний елемент – рослина, переважно фантастичної форми, що виростає з вази чи горщика. Композиції рапортної групи компонуються із квіткової галузки, яка ритмічно заповнює все поле килима. Новітня підгрупа рослинних килимів свою назву отримала за ознакою часу, оскільки виникли такі килими в результаті впливу на майстрів т. зв. «брокарівського» орнаментного стилю, що виник на зламі ХІХ–ХХ ст. і був штучно занесеним у селянське середовище елементом міщанської побутової культури.

Килим із рослинним орнаментом (рапортна група).
Фото з архіву Володимира Титаренка

Килим із рослинним орнаментом (новітня група).
Фото з архіву Володимира Титаренка

Третю групу килимів називаємо комбінованою – їхні орнаменти поєднують геометричні, рослинні, зооморфні елементи. Слід зазначити, що народне килимарство не обмежується лише зазначеними формальними рисами, воно має безліч нюансних варіацій, що більшою чи меншою мірою тяжіють до того чи іншого типу (групи).

Килим, де поєднано геометричні, рослинні, зооморфні й інші типи орнаментів, 1885.

Рекомендована література:

Подільський килим [Образотворчий матеріал] / вступ. ст. В. Титаренко ; відбір килимів, співпраця з музеями Наталка Дяченко-Забашта. – Київ : Родовід, 2018. – 307 с. : кольор. іл.

Подільське традиційне ткацтво : матеріали Всеукр. наук. практ. конф., м. Вінниця, 30 верес. – 1 жовт. 2008 р. / Вінниц. обл. краєзн. музей ; ред. кол.: Т. О. Цвігун, В. А. Косаківський, О. І. Назарець. – Вінниця : Нова Кн., 2009. – 152 с. : кольор. іл.

***

Іваниця, Н. Трипільський орнамент та українське народне мистецтво : [на матеріалах колекції Вінниц. обл. худож. музею] / Н. Іваниця // Народна культура Поділля в контексті національного виховання : зб. наук. праць Міжнар. наук.-практ. конф. – Вінниця, 2004. – С. 209–214.

Титаренко, В. Народне килимарство Поділля / В. Титаренко // Вінниц. край. – 2012. – № 1. – С. 120–139 : кольор. фот. ; Світлиця. – 2016. – № 3. – С. 67–72 : кольор. фот.

Титаренко, В. Орнаментна культура Поділля / Володимир Титаренко // Світлиця. – 2017. – № 1. – С. 26–28 : кольор. фот.

 

пʼятниця, 28 січня 2022 р.

Книга-подарунок!

 


Надсобський край – Іллінецький район / авт.-упоряд. Ольга Рудник. – Вінниця : Тарнашинський О. В. – 386 с. : фот. – (Історія малої Батьківщини).

 

Нещодавно краєзнавчий фонд поповнився новим краєзнавчим виданням «Надсобський край – Іллінецький район», яке подарувала автор-упорядник цієї книги, краєзнавець, історик, педагог Ольга Григорівна Рудник.

Книга «Надсобський край – Іллінецький район» знайомить читачів з минулим Іллінецького району Вінницької області й вперше розкриває у найбільш повному обсязі маловідомі сторінки історії рідного краю. Видання включає реконструйовані події від часів трипільсько-арійської цивілізації, скіфської, слов’яно-руської середньовічної доби, століття литовсько-польського, російського панування, радянський та пострадянський період.

Герб Іллінецького району


Землі Надсоб’я природа щедро наділила родючими ґрунтами, розлогими лісами, водною артерією річки Соб.

Мешканці краю пишаються своєю історією, культурою, що сягає у глибину століть. «Перлиною Вінниччини» визнано кратер метеорита в селі Лугова, що відомий в науці під назвою Іллінецька астроблема.

З-поміж будов оновленої Іллінеччини проглядає сива минувшина – поселення трипільців-аріїв у Борисівці, Вербівці, Шевченковому, Романовому Хуторі, слов’янські фортеці-городища тощо.

Творінням українських майстрів та іноземних зодчих є архітектурно-історичні пам’ятки краю: палацові комплекси Плятерів-Потоцьких-Четвертинських у Дашеві, Ярошинських у Бабині.

Дана книга – це узагальнений підсумок роботи дослідників про багаторічне існування адміністративної одиниці Іллінецький район, знайомство з унікальними подіями й пам’ятками минулого Присобського краю та перехідний місток до його майбутнього.

 

Рудник Ольга Григорівна

Довідка: автор Рудник Ольга Григорівна, народилася 25 лютого 1961 року в с. Паріївка Іллінецького району (тепер Вінницького району).

Працювала вчителем історії в школах сіл Горішні Шерівці на Буковині та в ряді освітніх установ Іллінецького району (Паріївка, бабин, м. Іллінці), керівником краєзнавчого гуртка при Іллінецькому районному будинку школярів та юнацтва. З 2008 р. на громадських началах очолює музей історії Бабинського цукрового заводу.

У 1990-х рр. з’явилися перші статті з історії рідного краю у районній газеті «Трудова слава», пізніше – в обласній «Вінниччині». У 2004–2007 рр. працювала в районних комісіях з укладення Словника пам’яток історії і культури України, Вінницька область, Книги пам’яті України «Переможці», Книги пам’яті жертв Голодомору 1932-33 рр. У 2008 р. стала співавтором гербів міста Іллінці та Іллінецького району. У 2011 р. побачили світ дослідження по історії українського визвольного руху XVII-XX ст. «Надсобський край: маловідомі сторінки історії». У 2012 р. вийшла книга «Нариси історії розвитку освіти. Іллінецький район». На основі роботи в краєзнавчому гуртку розробила і апробувала туристичні маршрути Іллінецького району. Краєзнавчі нариси про села Тягун і Володимирівку 2014 р. започаткували серію робіт «Історія малої Батьківщини».


середа, 5 січня 2022 р.

Святвечір!

 


Святвечір. Багата кутя

Подоляни віддавна заздалегідь старанно готувалися до різдвяно-новорічних свят. Різдву передував чотиритижневий піст. У цей час виконувалися всі хатні роботи. У деяких районах Поділля  вже у  XIX ст. як оригінальна оздоба на Різдво використовувались паперові квіти й витинанки.

Святвечір – це останній вечір напередодні Різдва Христового. Вранці в день Святого вечора («багатого Вечора», «багатої куті», «вілії») господиня починала готувати 12 пісних страв. У цій багатій, але пісній вечері використовували плоди поля, саду, дари лісу. Різноманітна і багата їжа в цей день повинна була забезпечити добробут і щастя сім’ї у наступному році.

Обов’язковими стравами на столі є кутя, узвар та вареники. Окрім цих страв, господині готували капусняк із пшоном і квасолею, який на Поділлі називали «шупенею», горох, борщ пісний з карасями, кашу гречану, пшоняну, вареники з капустою, картоплею тощо.

Обов’язково на Святвечір господар заносив до хати сніп пшениці, жита або вівса («дід», «дідух») і ставив його на покуті. Дідух символізував місце перебування душ померлих, а ще – новорічний врожай, добробут, багатство та долю людей.



На святково застелений стіл викладали обрядовий хліб, в ньому робили дірку і вставляли високу воскову свічку. За звичаєм, на Поділлі випікали три хліби, які у Святвечір клали на столі один поверх іншого.

Родина збиралась біля столу з різдвяними стравами і починала молитись. Після молитви господар брав кілька ложок куті та по ложці інших страв, змішував усе з борошном і йшов у хлів та пригощав кожну тварину, щоб вона могла святкувати. Далі на вечерю запрошували гостей.

Серед подолян, як і в цілому на Україні, широко побутувало повір’я, що душі померлих родичів беруть участь у святковій трапезі, їх обов’язково згадували добрим словом. Для них після вечері залишали рештки їжі на столі.

У перший день Різдва, звечора, починали колядувати. Обряд колядування нерідко супроводжувався драматичним дійством живого вертепу, який представляв легенду про незвичайне народження Христа.

У наш час традиції Святвечора дотримуються більшістю людей і в селах, і в містах. Не всі ритуали пам’ятаються, але основні звичаї – зустрічати свято всією родиною, як і раніше живуть і шанують українським народом.