Цікаві книги у краєзнавчому фонді!

 

Бовуа, Д. Трикутник Правобережжя: царат, шляхта і народ. 1793-1914 рр. / Даніель Бовуа ; пер. з фр. З. П. Борисюк. – 2-ге вид. – Київ : Кліо, 2023. – 872 с. : табл. – Бібліогр.: с. 810–836.

Дослідження видатного французького історика-славіста, професора Даніеля Бовуа присвячена історії Правобережної України – Київщини, Волині й Поділля – у складі Російської імперії (1793–1914). Це перевидання в Україні в 2023 р., яка побачила світ у 2020 р., є, на думку автора, значущим. Воно свідчить, що повторна війна, нав’язана Путіним народу, який прагнув тільки бути незалежним і жити, дотримуючись засад європейської демократії, увиразнила потребу збагнути корені тієї ненависті. І тоді стане зрозуміло: витоки того, що росіяни відмовляють українцям у їхньому праві на власну ідентичність чи, простіше, на існування, варто шукати в далекому минулому.

У центрі авторської уваги – боротьба між російським самодержавством та польськими елітами за панування в цьому регіоні, зокрема, за контроль над українським селянством. Автор показує складнощі входження колишніх земель Речі Посполитої в імперію Романових, пояснює, чому польська землевласницька аристократія усупереч зростанню російського націоналізму залишалася аж до 1917 р. привілейованою і успішною групою; висвітлює драматичну долю майже забутих істориками «проміжних» категорій населення, які не вписалися в жорстку станову ієрархію російського суспільства. Доводячи нереалістичність усіх проєктів як полонізації, так і русифікації основної маси населення Правобережжя, автор подає формування української нації як закономірний продукт історичних умов, що склалися на цих теренах.

Книга видана за ініціативи і творчої підтримки Ігоря Кавича – голови ГО «Підгірці-Шолом».

Даніель Бовуа. Фото з мережі "Інтернет"

Книжка адресована історикам, викладачам, студентам, а також широкому колу читачів, які цікавляться вітчизняною минувшиною.

Новинки краєзнавчої літератури!

Завальнюк, К. Державний архів Вінницької області у документах епохи / К. В. Завальнюк, В. П. Рекрут ; Нац. спілка краєзнавців України [та ін.]. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2024. – 500 с. : табл., фот. 

Нещодавно краєзнавчий фонд поповнився новим краєзнавчим виданням українських істориків, кандидатів історичних наук, краєзнавців Костянтина Завальнюка та Валерія Рекрута «Державний архів Вінницької області у документах епохи».

Архівна справа на Вінниччині зародилася ще в другій половині XVI ст., коли було створено Брацлавське воєводство й розпочали діяльність шляхетські суди: ґродський, земський та підкоморський.

У книзі представлено архівні документи з історії створення та діяльності провідної архівної установи Вінницької області з 2-ї пол. XIX ст. до 2018 року.

У виданні також вміщені біографічні нариси про людей, які здійснили значний внесок у розвиток архівної галузі на Вінниччині.

Книга також містить додатки: 1. Список керівників Державного архіву Вінницької області за різні роки; 2. Фотолітопис архіву. Нарис супроводжує допоміжний іменний покажчик.

Книга розрахована на архівістів, істориків, краєзнавців, викладачів та студентів, усіх, кому небайдужа історія України. 

Довідка: Костянтин Завальнюк, історик, архівіст, краєзнавець, кандидат історичних наук, з 1994 р. – фахівець Державного архіву Вінницької області, головний спеціаліст відділу інформації архіву (з 2010 р.). Почесний краєзнавець України. Член  Національної спілки журналістів України, Національної спілки краєзнавців України, Асоціації письменників України, Історичного клубу «Холодний Яр».

Костянтин Завальнюк. Фото Вінницької ОУНБ ім. В. Отамановського

Валерій Рекрут, кандидат історичних наук, заступник директора Вінницької філії Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець-Подільському національному університеті ім. Івана Огієнка, член правління Вінницької обласної організації Національної спілки краєзнавців України, почесний краєзнавець України.

Валерій Рекрут. Фото Вінницької ОУНБ ім. В. Отамановського

Панъ Заваркінъ та синъ

 

Музей-кав’ярня «Панъ Заваркінъ та синъ»

 Однією з перлинок у туризмі Вінниці можна вважати Кафе-музей «Панъ Заваркінъ та синъ», який розташований у самому центрі Вінниці. Такої кав’ярні Ви ще не бачили! Адже, це не просто кафе, де можна посмакувати каву та тістечка, це справжній музей.

Кафе-музей «Панъ Заваркінъ та синъ». Фото з мережі "Інтернет"

Приїхавши у Вінницю в 1900 р. з Вапнярки підприємець Мойсей Флігельтуб придбав квартиру  в центрі міста у євреїв братів Гельблу. Згодом він відкрив тут магазин з торгівлі колоніальними товарами, які користувалися неабияким попитом. Торгівля набирала обертів. Не останню роль у цьому зіграла прилеглість до «Поштовки». Саме так лагідно називали головну вулицю міста – Поштову, а нині Соборну, вінничани на початку ХХ століття. Чай, кава, спеції, екзотичні солодощі та інший милий покупцям провінційної Вінниці дріб’язок мали величезний попит, тим більш, що подібних закладів у місті не було.

Кафе-музей «Панъ Заваркінъ та синъ». Фото з мережі "Інтернет"

Постало питання про розширення підприємницької справи. Однак на заваді стала національність Мойсея. Євреїв у Російській імперії від часів її заснування не дуже жалували. За порадою одного з друзів у 1904 році Флігельтуб вихрестився й змінив прізвище та ім’я – став Заваркіним Матвієм. Після цього успіх у бізнесі був гарантований.

У 1914 році Камеральна Частина Кабінету Його Імператорської Величності нагороджує Заваркіна срібним годинником із зображенням імперського орла, а через деякий час – іменним самоваром.

До 1917 року сім’я Заваркіних вважалася однією з найзаможніших у Вінниці. 1918 рік змінив хід подій не лише в країні, родина Заваркіних вимушена була розпродати своє майно майже за безцінь й виїхати до Парижа, пізніше, а у 1922 році – до Америки, де й досі живуть їх нащадки.

Кафе-музей «Панъ Заваркінъ та синъ». Фото з мережі "Інтернет"

В кафе-музеї є колекція самоварів, гасових ламп та цікавих побутових дрібничок того часу, не кажучи вже про унікальні годинники. Один із найбільш дивовижних годинників у світі, запатентований сером Вільямом Конгрівом у 1808 році, також є в колекції у кафе-музея. Ще одна назва цього годинника «Кулька, що котиться». Концепція винаходу полягає у заміні маятника як регулятора руху механізму на кульку, що котиться по похилій площині. Кулька рухається по зигзагоподібній канавці і наприкінці кожного циклу «перекидає» платформу в інший бік та продовжує рух. Точність таких годинників близько +/- 15 хвилин в день.

 

Кафе-музей «Панъ Заваркінъ та синъ». Фото з мережі "Інтернет"

Видатні жінки Вінниччини!

 

Марія Ковач

Марія Якимівна Ковач

(1898–12.04.1979)

Становлення фізкультурно-спортивного руху на Поділлі розпочалося в кінці ХІХ століття. Першою ластівкою Тиврівського спорту можна вважати Марію Ковач.

Марія Якимівна Ковач народилася у 1898 році в м. Гнівань в сім’ї робітника-цукровара Якима Ковача. В 1913 році трапилась біда – батько став інвалідом і семеро дітей залишилося без засобів існування. П’ятнадцятирічна Марія в пошуках заробітку, поїхала до Одеси, де сподівалася влаштуватися вантажницею в порту. Проте судилося інакше. Реклама привела її до атлетичного залу «Уніон стар». Особисте знайомство з атлеткою Кривошеєвою змінило її долю. За рекомендацією подруги, Марія поїхала до фахівців з французької боротьби у Петербург.

Вродлива, фізично розвинута юнка справила неабияке враження на знавців жіночого спорту. Дівчина підписала контракт з директором жіночого чемпіонату з боротьби Алексом Мюллером.

Після невеликої й напруженої підготовки Марія Ковач починає успішно виступати на манежі петербурзького цирку. П’ятнадцятирічна атлетка, на ймення «Лілі», стала сенсацією та справжнім кумиром публіки. Марія перемагала зірку манежів Кельт з Шотландії, болгарку Гловчеву, Василеско з Румунії.

У 1915 році в Києві за рекордної кількості глядачів перемагає чемпіонку світу з Ревеля Кармен Гіральді. В 17 років заволоділа чемпіонським титулом!

Але блискуча спортивна кар’єра виявилася недовгою. Рішече відмовивши Мюллеру виїхати з ним за кордон, на початку Першої світової війни Марія переїхала до Жмеринки, вчилась на місцевих курсах медсестер, які організував Д. Заболотний. Згодом працювала медсестрою в санітарному поїзді Південно-Західного фронту та сестрою-жалібницею Гніванського шпиталю, була бійцем корпусу Червоного козацтва. Після громадянської війни опанувала фах друкарки. У 1923 р. Марія вийшла заміж за О. Вербовенка – поштового службовця, пізнала долю дружини репресованого. Довелося самій виховувати сина та дочку. Чоловік загинув у роки сталінських репресій. У 1958 р. його було реабілітовано. У голодні 1932–33 роки Марії Ковач, щоб вижити, довелося продати всі свої золоті та срібні нагороди, залишивши собі на згадку тільки срібний годинник фірми «Омега». Починаючи з 1937 р. і до самої пенсії, жінка працювала друкаркою у Вінницькому обласному цукротресті. Пережила фашистську окупацію.

Незважаючи на складну життєву долю, любов до спорту зберегла все життя. Серед чотирьох онуків, саме онучку вчила техніці боротьби, ще в поважному віці могла виконувати вправу «міст». Довго залишалася міцною й енергійною.

Марія Якимівна Ковач (Вербовенко) померла 12 квітня 1979 року у Вінниці на 81 році життя.

Чимало документальних матеріалів про життя Марії Ковач зберігається у Вінницькому краєзнавчому музеї та державному архіві Вінницької області.

Хочеться, аби пам’ять про першу українську чемпіонку світу з жіночої клясичної боротьби, людину добру й завжди усміхнену, довго береглася серед українського загалу й передавалася молодим поколінням.

Рекомендована література:

Барський, М. Перемагала бика, зубами гнула залізо : [про важкоатлетку Марію Ковач] / М. Барський // Вінниц. газ. – 2012. – 13 листоп. – С. 5.

Вацеба, О.  Унікальна жінка – Марія Ковач : [про першу українську чемпіонку світу подолянку Марію Ковач (Вербовенко)] / О. Вацеба  // Науковий світ. – 2004. – № 4. – С. 30.

Вітковський, В. Дівчина, яка поборола бика / Вадим Вітковський // Істор. калейдоскоп. – 2017. – № 1. – С. 16–17 : фот.

Вітковський, В. Юна красуня проти андалузького бика : [про чемпіонку світу з французької боротьби М. Я. Ковач] / В. Вітковський // Вінниччина. – 2010. – 11 серп. – С. 11 : портр.

Ковач Марія Якимівна [Електронний ресурс] : [жит. шлях] // Вікіпедія : вільна енцикл. : сайт. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Ковач_Марія_Якимівна (дата звернення: 08.06.2024), вільний. – Назва з екрана. – Опис заснов. на версії, датов.: 03.11.2018.

Лозовик, М. Перша ластівка (спортивно-життєвий шлях Марії Ковач) / Михайло Лозовик, Іван Романюк // Перша Тиврівська науково-краєзнавча конф., 1 груд. 2015 р. – Вінниця, 2015. – С. 201–204.

Лозовський, І. Р. Ковач Марія Якимівна : [псевдонім – Лілі. Борець, чемпіонка світу з класичної жіночої боротьби. Уродженка м. Гнівань, нині Тиврівського району Вінницької області] / І. Р. Лозовський, О. М. Вацеба // Енциклопедія сучасної України / Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України; співгол. редкол. І. М. Дзюба. – Київ, 2013. – Т. 13: Киї - Кок. – С. 549 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

Скорук, П. Марія Якимівна Ковач : [циркова актриса, атлетка] // Вінниця: намисто павутинь пам'яті / Петро і Поліна Скоруки. – Вінниця, 2022. – Т. 4. – С. 71–74 : фот.

Спортивна слава Вінниччини : [про М. Я. Ковач, В. Я. Куценка, О. Мазура, М. Гавриш, Ю. Рябчинську] // Вінниччина. – 2012. – 24 лют. – С. 8 : портр.

 

Новинки краєзнавчої літератури!

 Зінченко, А. Любов. Перелюб. Дітозгубництво. Вінницький повіт і довкруж, 20-40-і рр. ХIХ ст. / Арсен Зінченко ; Музей Вінниці. – Вінниця : Твори, 2023. – 192 с. – Бібліогр.: с. 184–189.

 Нещодавно краєзнавчий фонд поповнився новим краєзнавчим виданням українського історика, доктора історичних наук, професора, громадського діяча Арсена Леонідовича Зінченка «Любов. Перелюб. Дітозгубництво. Вінницький повіт і довкруж, 20-40-і рр. ХIХ ст.» (2023).

Арсен Зінченко

У цій праці, крізь призму архівних документів 20-50 рр. ХIХ ст., що стосуються мешканців Вінницького повіту та ближчих до нього населених пунктів, а також фольклору та літературних текстів першої половини ХІХ століття, автор висвітлює тогочасні інтимні людські стосунки, а також пов’язані з ними конфлікти. У книзі порушуються питання шлюбних і позашлюбних стосунків, небажаної вагітності, «блудного життя» тощо.

Також Арсен Зінченко у своїй праці розглядає соціокультурні та станові орієнтири вінницького суддівства і духівництва першої половини ХІХ століття. Адже їхні погляди на життя та ціннісні орієнтири безпосередньо впливали на зміст судових ухвал.

За словами Арсена Зінченка в окремих справах таки згадують про почуття любови, що привело до тілесного поєднання. І це почуття керувало коханцями так сильно, що часом штовхало навіть до самогубства і злочину.

Книга цікава для читачів, які цікавляться соціально-психологічними аспектами минулого, історичними аспектами людських стосунків і їхнім відображенням у судовій системі того часу.

Ілюстрація Ірини Прокопчук "Мамина колискова"

Збірка воєнної поезії!

 

Бо Всесвіт шепоче про дивні світи,

чіткі, як узор в павутинні,

а я народився, щоб шепіт знайти,

в собі. І з ним бути нарівні.

Ілля Чернілевський

 

Чернілевський, І. С. Я птах між тенет : поезії / Ілля Чернілевський. – Ужгород : Вид-во Валерія Подяка, 2023. – 128 с. : іл., кольор. фот.

 Нещодавно краєзнавчий фонд ВОУНБ ім. В. Отамановського поповнився новим виданням «Я птах між тенет» (2023) сценариста і музиканта Іллі Чернілевського, який загинув на фронті захищаючи Україну у 2022 році. Ця збірка поезій є першою і, на жаль, останньою збіркою Іллі українською мовою видана посмертно.

До збірки увійшло 38 поезій про війну, кохання і Батьківщину, сімейні світлини та спогади рідних і близьких воїна.

Ілля Чернілевський народився 10 червня 1991 року у родині Станіслава Чернілевського, поета, кінорежисера, заслуженого діяча мистецтв України, викладача драматургії у Київському національному університеті імені Івана Карпенка-Карого та Ольги Чернілевської, яка працювала головним редактором і керівником відділу дубляжу на каналі "1+1". Також Ілля – внук відомої етнологині Валентини Борисенко, яка досліджувала обрядовість українців та брала активну участь у науковому житті Університету Григорія Сковороди в Переяславі.

Ілля закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого за фахом режисер кіно і телебачення.

Ілля Чернілевський. Фото з мережі "Інтернет"

Ілля Чернілевський написав близько 40 пісень, брав участь у численних фестивалях і посідав призові місця. Понад 10 років працював як перекладач – зокрема пісень у дубльованих українською мовою фільмах студій Disney, Universal, Sony.

У лютому 2022 року вступив до складу територіальної оборони Києва, а 8 березня – до лав Збройних Сил України.

Загинув 7 травня 2022 року неподалік селища Кам’янка Покровського району Донецької області.

Збірку “Я птах між тенет” видали накладом 1000 примірників. Половину продали. Гроші з продажів спрямовують на потреби 110-ї бригади, в якій служив Ілля.

У селі Буша на Вінниччині створили мурал зі світлиною загиблого військового Іллі Чернілевського. Ідею стінопису подала мама бійця. Виконала роботу мисткиня Ярослава Овчаренко. За основу взяла фото воїна, яке він зробив на фронті. Аби вшанувати пам'ять сина, жінка вирішила нанести на будинок мурал із його світлиною та птахами, що відлітають у вирій. Будинок з муралом розташований біля музею ткацтва, там часто бувають туристи.

Мурал з обличчям поета-воїна. Буша. Фото з мережі "Інтернет"

Традиції Поділля!

Подільські писанки

 

Писанка – це один із видів техніки прикрашання яєць до Великодня.

Писанкарство має глибоке коріння й здавна було частинкою української культури. Наші предки вважали, що яйце схоже за будовою на Всесвіт. Тож писанки наділялися сакральним значенням, їх пов’язували уявленнями про створення світу, відродження природи та використовували для релігійних ритуалів. Писанка має велику енергетичну силу і слугує оберегом для сім’ї і дому.

Існує декілька видів розписаних яєць. Серед них: писанка, крашанка, мальованка, дряпанка та крапанка. Кожен із видів розписується за різною технологією.

Впродовж всього ХХ століття подолянки не переставали писати писанки. На початку 60-х років є більше спогадів про подільську писанку. Зростає інтерес до писанки в кінці 80-х років ХХ століття. На Поділлі писанки писали тільки жінки і дівчата.

Традиційні писанки Поділля вирізняються лаконічністю та архаїчною символікою, традиційним використанням від 3 до 5 природних барвників. Традиційні подільські писанки мають темне тло, що символізує родючу землю. Для написання писанок використовують власноруч виготовлені писачки, які зберігаються в родині роками.

Традиційні писанки Поділля мають майже 100 символічних малюнків, кожен із яких відрізняється своїм магічно-символічним значенням. На початку ХХ ст. у с. Попелюхи (Вінницька область) було зафіксовано 64 назви писанок.

Назви подільських писанок різноманітні: сонце, небо, зорі, мости, драбинки, вазонок, безконечник, колоски, сунички, калина, горошок, грабельки, баранячі роги, калиточка, малярка, півень, черепашка, п’явки, голуби, заячі вуха, коник, волове очко тощо.

Традиційна писанка може зберігатись сотні років. Оскільки жовток та білок всередині засихає та перетворюється у кульку. Тоді яйце починає «стрибати» та «бігати», немов живе.

В колекції Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського більше 500 писанок, серед яких і традиційні, і авторські роботи.

Сьогодні на Поділлі збережена передача традиційного писанкарства з покоління в покоління. У різних районах м. Вінниці та області її продовжують досвідчені майстри, окремі з них (Людмила Філінська, Фросина Міщенко, Тетяна Шпак, Наталя Лавренюк) надають перевагу керамічній писанці. Далеко за межами Вінниччини відомі імена писанкарів Віктора Наконечного та Петра Пипи. Також Тетяна Пірус – знана на Вінниччині народна майстриня і поетеса, науковиця, етнограф, завідувачка навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля інституту історії, етнології і права ВДПУ ім. М. Коцюбинського.

Тетяна Пірус

Раз на три роки у Вінниці відбувається всеукраїнське свято народного мистецтва «Великодня писанка». На нього завжди чекають писанкарі зі всієї України. Ця подія ще раз підкреслює, як збережена традиція дає поштовх не лише для розвитку авторської писанки, але й дає можливість зберегти духовну культуру українців.