Поиск по этому блогу

Загрузка...

вторник, 29 ноября 2016 г.

Нове видання!

Шановні вінничани, гості нашого блогу, хочемо повідомити вам приємну новину: щойно вийшла з друку книга молодих вінницьких авторів: історика, краєзнавця, дослідника минулого міста Вінниці Олександра Федоришена та журналістки Наталі Федоришиної «Історії Старого міста».
Представляємо вам авторський подарунок – книгу, яка доповнить фонд краєзнавчого відділу ще одним дослідженням історії окремих мікрорайонів міста.

Як відомо, багаторічна історія Вінниці саме і розпочалась зі Старого міста – унікальної стародавньої околиці, яка має багате минуле і сьогодні залишається перлиною обласного центру.

Це видання – результат проекту «Пишемо історію Старого міста разом», над яким більше року працювали члени громадської ініціативи «Я люблю Старе місто», історики, журналісти та старожили мікрорайону. Книга «Історії Старого міста» містить історію вулиць, будинків, людей, чиї долі тісно переплетені з мікрорайоном. Вона демонструє мікрорайон через нову призму, де Старе місто подане з настільки незвичного ракурсу, що навіть корінним вінничанам, які знають про місто чи не все, є що відкрити для себе.
У цьому популярному виданні представлено історичний нарис про мікрорайон, працю Миколи Білінського «Вінницький замок» та два описи вінницького замку XVI ст., а також вміщено розповіді про талановитих старомістян: гончарів, поетів, художників – людей, якими пишається не лише Вінниччина, а й Україна. Унікальні документи та давні фотографії з родинних архівів старомістян, карти стали родзинкою видання.
Книга «Історії Старого міста» для вінничан, аби вони полюбили своє місто ще більше, підхопили ініціативу і почали творити історії Вишеньки, Слов’янки, Садків, Кореї…



Щиро дякуємо авторам за подарунок, з яким
можна ознайомитися у відділі краєзнавства
Вінницької ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва!



среда, 23 ноября 2016 г.

Увага! Нове видання!

Шановні відвідувачі блогу!
     

   Шануй матір свою,
пам’ятай батьківські настанови,
не забувай свого роду-племені.
(народна мудрість)

Сьогодні пропонуємо вам унікальну за змістом, наповненням архівними, фактографічними, ілюстративними матеріалами, фрагментами публікацій з періодичних видань книгу «Карабелівка земля наших предків – земля наших нащадків». 
Це видання – стислий екскурс в історію самобутнього села в Теплицькому районі на Вінниччині. У народі кажуть: «Батьківщина – там, де закопано твою пуповину». Як у кожного з нас є своя мала Батьківщина, так саме Карабелівка для будь-кого з вихідців та жителів села стала тим клаптиком землі, з якого почався їх шлях у життя. Всі вони об’єднані карабелівським корінням. На жаль, сьогодні втрачається найцінніше, що нас поєднує – зв’язок поколінь. Ця проблема не оминула зокрема і села Карабелівка. Але, на щастя, знайшлися небайдужі люди, однодумці, яких об’єднала спільна ідея – відкрити наново неоціненний карабелівський скарб – історію рідного краю, свого села Карабелівки і видати цю книгу.

Копітка праця з архівними джерелами та документами, безпосередне спілкування з людьми, зокрема зі старійшинами карабелівського роду, чия пам’ять зберегла фрагменти тих буремних подій, з яких склалася багатовікова історія краю, дивовижні фото з сімейних фотоальбомів, старі вирізки з газет – все це лягло в основу видання. Автор ідеї створення книги Геннадій Романенко та її укладачі вважають, що вони заклали вагоме підґрунтя для того, щоб розпочату ними справу продовжили їх нащадки.

Останнім часом значно активізувалася робота з дослідження історії окремих населених пунктів області. Серед дослідників – науковці, краєзнавці, студенти, працівники культосвітньої сфери.
Презентоване видання стане в пригоді кожному, хто прагне написати правдиву історію своєї малої Батьківщини.

Запрошуємо вас погортати книгу та поринути через світлини в таку щемливу історію українського села, його будні, свята, теперішнє життя.

 
Автор ідеї Геннадій Романенко

У колі родини



















пятница, 18 ноября 2016 г.

Забезпечення вільного доступу до краєзнавчої інформації бібліотеки

у рамках загальнобібліотечного Дня інформації «Інформація: право знати усе»

Бібліотеки, інтегруючись у мережеве середовище, використовуючи його інструментарій для надання сучасних послуг користувачам відіграють важливу роль у забезпеченні права людини на вільний доступ до інформації.
Сьогодні ні в кого не викликає сумнівів те, що бібліотечні ресурси повинні стати доступнішими. Адже підвищення рівня доступності інформації підвищить і роль бібліотек як стабілізуючого соціального чинника, що забезпечує соціальну безпеку, соціальну стійкість, вирівнює інформаційні можливості різних категорій населення.
У провідних бібліотеках України, в т.ч. і Вінницькій ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, внаслідок впровадження комп’ютерних та телекомунікаційних технологій, відкрито нові можливості для реалізації найголовніших напрямків краєзнавчої роботи, зумовило перехід від традиційних до електронних форм роботи, дало змогу розширити репертуар краєзнавчих ресурсів, поліпшити обмін краєзнавчою інформацією, удосконалити зберігання краєзнавчої документної інформації, підвищити доступ до краєзнавчих, бібліографічних ресурсів тощо.
Створення краєзнавчих баз даних, веб-сайтів, дайджестів, віртуальних путівників і представлення їх в локальній чи глобальній мережі, що надає вільний доступ користувача теж сприяє удосконаленню краєзнавчого фонду. Краєзнавчий каталог є головним засобом обміну краєзнавчою інформацією.
Бібліотечні блоги, тематичні сайти, інформаційні портали дають можливість просувати інформаційні продукти та послуги, стають популярним інструментом поширення інформації з питань краєзнавства. Серед них: «Блог відділу краєзнавства», «Вінницький інформаційний портал», «Електронна бібліотека» тощо. Просувають краєзнавчу інформацію і в соціальних мережах Facebook, «ВКонтакте».
Поява повнотекстових електронних краєзнавчих документів та Інтернет призвела до формування інших можливостей у наданні доступу широкому загалу до краєзнавчих ресурсів, до використання в інтерактивному режимі не лише власних, а й «запозичених» краєзнавчих ресурсів, продуктів і послуг, до очевидної ліквідації часового розриву між віднаходженням інформації про документ і його отриманням.
Отже, електронне середовище дає змогу досягти одночасної презентації і краєзнавчих знань (документів, інформації), і результатів краєзнавчої діяльності бібліотеки. А основна місія бібліотеки в тому, щоб сприяти творчому розвитку особистості, наданні вільного доступу до широкого кола інформаційних ресурсів всім, хто потребує цього, впроваджуючи інноваційні форми роботи.
Корисні посилання:
Вінницький інформаційний портал http://irp.vn.ua
Електронна бібліотека «Літературна Вінниччина»
Електронна бібліотека «Історико-краєзнавчі дослідження»
Повні тексти «Наші видання»

Список використаної літератури:

Краєзнавча діяльність бібліотек : метод. посіб. / підгот.: В.П. Кисельова, З.Х. Мусіна, С.І. Смілянець. – Київ : ЛК Мейкер, 2002. – 208 с.
Кушнаренко, Н.М. Бібліотечне краєзнавство : підручник / Н.М. Кушнаренко. – Київ : Знання, 2007. – 502 с. – (Вища освіта ХХІ століття).
Серова, О. Обеспечение доступности информации – важнейшая задача библиотек / О. Серова // Бібл. вісн. – 2012. – № 5. – С. 4-5, 7.
Слотюк, Г.М. Краєзнавчі продукти бібліотек Вінниччини у мережі інтернет: структурно-видовий склад / Г.М. Слотюк // Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку : матеріали ІІ-ї Міжнар. наук.-практ. конф. 13-15 жовт. 2010 р. – Вінниця, 2011. – С. 60-61.

среда, 16 ноября 2016 г.

Юрий Плясовица «Городские откровения. Записки винницкого архитектора»

До уваги вінничан та користувачів Вінницької ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва

У листопаді цього року, фонд відділу краєзнавства бібліотеки поповнився ще однією, надзвичайно цікавою книгою «Городские откровения. Записки винницкого архитектора» (Вінниця : ПРАДА АРТ, 2016. – 264 с.). Її автор – заслужений архітектор України, академік Юрій Плясовиця. Народився він у м. Гуляйполе Запорізької області, але більшу частину життя мешкає у м. Вінниця. Займався викладацькою діяльністю у Вінницькому НТУ, обіймав посаду головного архітектора Вінницького ВО «Термінал». Протягом двадцяти років очолював архітектурно-проектну майстерню «Юрій Плясовиця». Є дійсним членом двох вітчизняних академій, нагороджений 28 дипломами за кращі об’єкти, збудовані у різні роки в Україні, зокрема у Вінниці, які стали її архітектурною окрасою.
Юрій Плясовиця останніми роками випробовує себе в новому амплуа: пише книги. Починаючи з 2009 року світ побачив такі його твори: «Как жить, чтобы жить?!» (у співавторстві з В. Юрченком, 2009), «Эссе о Виннице и винничанах» (2010), «Ироничный опус истории Винницы» (2010), «Я: Анатомия души» (у співавторстві з П. Скоруком, 2011), «Как жить, чтобы жить?!. Счастливчик» (у співавторстві з В. Юрченком, 2013), «Из времени восставши…» (у співавторстві з В. Рачеком, 2014), «Отступающий горизонт, или путешествие по миру в поисках своего Я» (2015), «Русь-Украина. Зачарованное время» (у співавторстві з В. Рачеком, 2016) та ін.
Нове видання «Городские откровения. Записки винницкого архитектора» складається з кількох розділів, у яких читач познайомиться з цікавими історичними моментами життя Вінниці, дізнається про трудовий і творчий шлях автора, становлення його мистецької особистості, як визнаного сьогодні майстра архітектури. Книгу супроводжує цілий ряд кольорових світлин на яких представлено архітектурні споруди сучасної Вінниці, спроектовані Ю. Плясовицею індивідуально та у співавторстві з іншими вінницькими архітекторами архітектурно-проектної майстерні «Юрій Плясовиця».



Запрошуємо Вас ознайомитися з новинкою, що надійшла до відділу та іншими літературними доробками Юрія Олексійовича Плясовиці.













Історія і сучасність

Чим знамениті Подільські Прилуки?
  
За маршрутом прес-туру історично-туристичного проекту «Європейці Вінниччини», створеного обласним осередком МГО «Україна-Польща-Німеччина», група журналістів побувала у найцікавіших, найзагадковіших та наймістичніших куточках області, які виявилися доленосно пов’язаними із відомими широкому загалу культовими особистостями.
Перша зупинка експедиції пролягала через Липовецький район, серед найбільш відомих та шанованих представників якого виявилися лауреат Нобелівської премії з фізіології й медицини Зельман Ваксман, донський філолог-класик Ланге Тор, лікар і заслужений професор Фрідріх Меринг та академік архітектури Карл Маєвський.
Пожвавлений інтерес викликали маєток та помпезний палац у Новій та Старій Прилуці.
Історія Прилук дійсно дуже стара. Перша згадка відноситься до... 1146 р. – в описі походу Володимира Галицького. У ХІІ-ХVІ ст. поселення знаходилося у складі Болохівської землі (давньоруська історико-географічна область, яка межувала з Волинським, Галицьким та Київським князівствами). Після нищівного пограбування татарами село фактично вимерло. Нове поселення на цьому місці з’являється в XVI ст. як власність князів Збаражських. Брацлавський воєвода князь Януш Збаражський побудував тут укріплений замок, який оточив валами і перекопами. Це призвело до значного припливу населення, і незабаром в окрузі нараховувалося вже 29 сіл. Були у нього і козаки, які займалися не лише охороною, але і набігами на татар.
Після смерті Януша двоє його синів розділили володіння батька. Обидва брати так і не одружилися, а після припинення чоловічої лінії Збаражських Прилука перейшла у володіння сестри князя Януша Марисі Базилової-Захарівської.

Під час військових сутичок Богдана Хмельницького з поляками місто частково занепало. В роки козаччини Стара Прилука стала сотенним містечком , що вважалося найвищою сходинкою у зростанні населеного пункту. У другій половині XIX ст. маєток спадково перейшов до Чеслава Здеховського, де й був закладений спиртовий завод. В 1797 р. нова московська влада провела адміністративну реформу. Липовецький повіт, до складу якого входила Прилука, згідно з указом Павла І перейшов від Брацлавського намісництва до Бердичівського повіту Київської губернії.
У 1888 році в Новій Прилуці народився Зельман Ваксман – всесвітньо відомий мікробіолог, лауреат Нобелівської премії, нагороджений за відкриття стрептоміцину (першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу). Щоправда, отримав він її, вже будучи американцем. Завдяки своєму винаходу вчений, виходець з України, заслужив право називатися «одним з найвидатніших благодійників людства».
Палац Меринга (1906)
З кінця XIX ст. маєток належав промисловому магнатові Сергію Мерингу (синові відомого київського лікаря і бізнесмена Федора Меринга). Окрім того, Сергій Федорович володів водяним млином, цегляним та цукровим заводами, де було майже 400 працівників.
Взагалі сімейство Мерингів мало славу досить підприємливих ділків. Наприклад, голові родини Федору Мерингу в самісінькому центрі Києва належало 11 га землі. Задешево скупити ці володіння він зумів завдяки безкоштовному обслуговуванню єврейської бідноти Києва. Платою за лікарську допомогу була інформація про те, що і де можна вигідно купити. І Фрідріх (Федір) Меринг, вихідець з Саксонії, що прийняв російське підданство, скуповував усе майже задарма, поки не досяг приголомшливого результату. Саме на його колишній ділянці у столиці тепер розташовується вулиця Банкова... Окрім того, йому належав величезний маєток на Липках та чимало земельних наділів у губерніях. Один із маєтків, після смерті лікаря в 1887-му, дістається сину, Сергію Мерингу. (Втім, є версія, що прилуцький маєток Меринг-молодший виграв у карти).
Достеменно невідомо, хто ж насправді побудував Прилуцький палац. Дехто навіть приписував цю заслугу Барлотомео Растреллі. Але це, звісно, не так. Палац Меринга часто називають копією Маріїнського у Києві. Насправді точною копією вів ніколи й не був, утім, можна сказати, що столичний палац був джерелом натхнення для архітектора староприлуцького маєтку.
Внутрішнє оздоблення палацу


Споруда не одразу набула теперішнього вигляду. Перший палац збудували наприкінці ХVІІІ ст. за ґаздування пана Мацея. Згодом перебудували коштом нового власника Неслава Здеховського. За Меринга третій поверх будівлі зруйнувався та фактично зник. Новий господар палацу розбудовує місцеву виробничу інфраструктуру: цегельню, винокурню, млин. Будується і церква Преображення Господнього. Місцеві жителі переказують, що храм, зведений німецьким інженером Краусом, надміцний. Весь фокус у фундаменті, залитому в колишній вигрібній ямі, куди селяни 7 років скидали тухлі яйця. Тридцять років храм стояв зачиненим, деякий час служив за склад. Зараз – діючий. Місцеві пишаються, що і досі, попри непрості роки запустіння, в столітніх стінах ані тріщинки. Натомість палац Меринга переживає не кращі часи. Роки багатства, про яке і досі згадують, шукаючи панські скарби, давно у минулому. Палац побудований у стилі необароко, але облуплені фасади та понівечена ліпнина псують враження від помпезної будівлі. Після пишних барокових фасадів ще більший «ступор» відчуваєш, коли потрапляєш усередину палацу. Інтер’єр, оформлений в мавританському стилі, нагадує побут арабських шейхів і турецьких султанів. Власне, це все, що залишилось від палацового начиння. За описом 1925-го року будівля складалась з 45 кімнат «цінної архітектури». Нині значна їх частина взагалі забита дошками.

Навколо палацу на березі річки Десна розкинувся старий занедбаний парк. З 1958 року на території палацу Меринга функціонує школа-інтернат для дітей з особливими потребами. Маєток використовується частково. У зв’язку з аварійністю приміщення діти сплять і навчаються в будівлі навпроти, яка зведена у стилі невізантійського модерну. Зберігся навіть панський фонтан, але працівники навчального закладу засипали його землею і використовують як квітник. Існують історичні свідчення, що в палаці зберігались цінності сім’ї Меринга, що існує підземний хід у парк та винний льох. Місцеві навіть намагалися копати в багатьох місцях, але нічого не знайшли. Під час ремонтних робіт в стіні виявили схованку з портретом Меринга, дорогими перськими килимами і золотими царськими монетами. Знахідки передали до музею. З тих часів зосталися також три Мерингові ялини, які все бачили та пам’ятають, але навічно залишать хвилюючі нас запитання без відповіді.
Ось така бурхлива історія наймолодшого Староприлуцького палацу у Вінницькій області.


Вікторія Мельник // Вінниччина. – 2016. – 11 листоп. – С. 7.

вторник, 27 сентября 2016 г.

Михайло Грушевський і Вінниччина

   Нещодавно працівниками відділу краєзнавства було підготовлено бібліографічний покажчик "Михайло Грушевський і Вінниччина", який присвячений 150-річчю від дня народження видатного українського державного та політичного діяча.
  Видання є першою спробою систематизувати матеріали про різноаспектні зв'язки М. С. Грушевського з нашим краєм. У ньому представлено окремі книги, публікації в наукових збірниках, альманахах, всеукраїнських та регіональних ЗМІ, виявлені у фонді Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, бібліографічних джерелах та мережі Інтернет.
   З повним текстом цього покажчика можна ознайомитися на сайті бібліотеки у розділі "Наші видання" (http://www.library.vn.ua/publications/2016/Grushevskyi_i_Vinnuchchyna.html).


   Також до цієї дати відділ краєзнавства підготував віртуальну виставку «Подільські корені в родоводі М. С. Грушевського, перебування його на Вінниччині» (http://library.vn.ua/includes/Gryshevskui_150). 

   До 150-річчя від дня народження М. С. Грушевського у відділі краєзнавства експонується виставка-ювілей «Земля, до якої линув душею Михайло Грушевський». Присвячена вона висвітленню зв’язків Великого Українця з нашим краєм. До уваги користувачів представлено книги, матеріали науково-практичних конференцій, статті зі збірників, періодичних видань. Родзинкою експозиції є щойно виданий бібліографічний покажчик «Михайло Грушевський і Вінниччина».

понедельник, 26 сентября 2016 г.

«Любительки оповідань Вінниці» (ЛОВ)

22 вересня 2016 року у відділі документів із гуманітарних, технічних та природничих наук відбулося відкриття клубу «Любительки оповідань Вінниці» (ЛОВ).
Учасниці клубу – письменниці, відомі як у регіоні, так і в Україні за своїми художніми книгами, науковими розвідками, журналістськими нарисами. Дехто з них пише і поетичні твори. Однак у «ЛОВі» їх поєднала саме любов до коротких прозових творів, що останнім часом набувають усе більшої популярності серед читачів і за якими, на думку письменниць, майбутнє української літератури. Тож клуб хоче популяризувати саме коротку прозу.

Метою роботи клубу: продовження справи свого геніального попередника Михайла Коцюбинського. Не лише написання власних творів, а й пошук нових імен, цікавих авторів – ось головне завдання членів «ЛОВу».
Як і кожен клуб, «ЛОВ» попри письменницьку, займатиметься громадською діяльністю, адже література, зрештою, покликана виконувати не тільки культурну функцію, а й мати вищу мету: формувати у читачів літературний смак, любов до читання. І твори, які писатимуть і пропагуватимуть учасниці клубу, – це, в першу чергу, зброя для боротьби за культуру та освіченість кожного свідомого українця.

електронна версія видання
На першому засіданні клубу «ЛОВ» презентували свіже літературно-художнє видання Валентини Сторожук «Переклад із ластовиної». Відбувся обмін думками з приводу почутого та автограф-сесія відомої вінницької поетеси та прозаїка.
До уваги всіх присутніх у залі оформлено виставку-подію «Високе літо березневої душі Валентини Сторожук».
 
Модератор зустрічі: Гальянова Валентина Олександрівна – поетеса, прозаїк, лауреат Подільської літературно-мистецької премії «Кришталева вишня», Міжнародної україно-німецької літературної премії ім. Олеся Гончара, двічі дипломант Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова».
 

На презентації також виступили: Колесник Лариса Федорівна – прозаїк, поетеса, лауреат премії літературно-мистецького об’єднання ім. В. Стуса «Подільська пектораль»; Пойда Оксана Андріївна – старший викладач кафедри методики філологічних дисциплін, голова Вінницької міської організації Союзу Українок, член Проводу Союзу Українок України, член конкурсної комісії Міжнародного конкурсу «Мій рідний край»; Барбак Оксана – письменниця; Ганай Вероніка – журналістка та ін.
«ЛОВ» лише розпочинає свою роботу. І хоча це закрита організація, проте кожен, хто відчуває, що має сили та бажання долучитися до нашої справи, хто має цікаві ідеї та пропозиції, може стати учасником клубу.