До дня української писемності та мови

Українська мова – одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Вона співуча (за милозвучністю її ставлять нарівні з італійською), завдяки тривалому розвиткові вироби­ла чіткі, логічно впорядковані фонетичну й граматичну систе­ми, у ній рідко трапляються винятки. Вона має багатющий запас слів, розвинену синоніміку. Добре розви­нені в ній функціональні стилі. Українською мовою однаково чудово звучать Біблія і Гомерова «Одіссея», «Декамерон» Дж. Боккаччо й «Дон-Кіхот» М. Сервантеса, «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна і «Пан Тадеуш» А. Міцкевича, твори Шекспіра і Джека Лондона, Ярослава Гашека і Марселя Пруста. Нею скла­дено понад 200 тис. народних пісень, створено багату художню літературу, написано тисячі наукових праць. Немає таких почуттів і думок, яких не можна було б вислови­ти українською мовою.

Преподобний Нестор Літописець

В листопаді 1997 р. був виданий указ Президента України "Про День української писемності та мови". В ньому сказано про те, що за ініціативою громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства встановлено в Україні День української писемності та мови, який відзначається щорічно 9 листопада в день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця.

У День української писемності та мови за традицією:

• покладають квіти до пам'ятника Нестора-Літописця;
• відзначають найкращих популяризаторів українського слова;
• заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою;
• за підтримки Міністерства освіти та науки України та Ліги українських меценатів проводиться Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика. Щорічна кількість учасників понад 5 млн. з 20 країн світу.

В інтернеті свято отримало своє продовження у проекті UA DAY. Суть проекту полягає в популяризації вживання української мови в усіх сферах суспільного життя.

Одним із дослідників української мови на Вінниччині є письменник, літературознавець Анатолій Мусійович Подолинний. Мова для нього – це все! Якщо є мова – є народ. Усе своє життя талановитий письменник плекає рідну українську мову, навчає усіх і кожного, як потрібно берегти її, як за неї заступатися, як цінувати, як платити за неї усім, чим тільки можеш платити – він вчить її любити.

          Мова

Мово,

щойно я народився –

ти поцілувала мене

молодими вустами моєї матері.

Як я любив гратися з тобою:

на груші, наче на сьомому небі,

у гінкому чорнобилі

й полинах на межі,

на долині, у лозах червоних,

в очеретах Немії,

в грабових лісах,

зарослих ясною папороттю,

коло вивершуваної скирти,

на густих стернях,

де ноги мої

скапували кров’ю.

Мово,

ти смалила мене

гострим вогнем

і обкладала кригою.

Пригадуєш:

вихудлого тата,

що на одній нозі

придибав додому з війни,

рідку кукурудзяну бевку

в сорок сьомім,

арешт батька

і постріл п’яного міліціонера

в хаті,

бригадира, що, як вітер,

гнув матюками маму

і гнав на роботу?

– Ольго! – галакав під ворітьми. –

Гайда на буряки!

Мово,

як я жахався тебе,

коли пас льоху з поросятами

в полі, коло скошеного гороху,

а скажений Арсень,

побачивши поросят у шкоді,

гнався на коні,

лаючись і періщачи нагаєм

то коня, то льоху, то мене.

Як я ненавидів тебе,

коли в школі нерозумний учитель

шарпав мене за куфайку

і кричав:

– Твій батько в тюрмі!

Ти до нього хочеш?

Але ж мово,

ти, наче вибух,

підкидала мене

до самого Бога,

коли співали жінки,

вертаючи з поля,

і вдова Ганка

так виводила в цьому хорі,

немовби ножем,

самим гостряком,

протинала мою душу;

коли за столом підпилі дядьки

грубими, мов бруски, голосами

розбуджували півтисячі років:

–         Гей, хто в лісі, озовися!

Та викрешем вогню,

та запалим люльки,

не журися!

Здавалося, хата трісне

і тісне моє мале серце,

пойняте солоною хвилею

не встояної ще любові

до цих

найрідніших у світі дядьків.

Мово,

ти жбурляла мене з реготом

у весільний вир,

у мідні горла музик,

у неймовірно радісний голос

тітки Наталки:

–         Весілля! їй-бо, весілля!,

у якому було стільки динаміту,

що всяке горе людське

він розривав на шматки і розкидав

по найглухіших ярах.

Сам Бог

гуляв на весіллі,

стискаючи серце

солодким болем безсмертя.

І виріс я,

мово,

на твоєму хлібі.

Зізнаюся тепер,

у літах будучи:

почувався я більше безсилим,

аніж рішучим,

коли тебе роздирали,

толочили,

місили ногами,

чавили лавою до стіни,

як колись татарва дітей наших,

ґвалтували,

ламаючи ребра,

і тяжко били по голові.

Та ще й нині тебе

відпихають у куток,

але ти вже пручаєшся,

блискає твій погляд,

прагнеш вернути собі своє.

Мово,

через довгі роки

гукни лише до мене:

–         Сину!

І я почую тебе.

Я стрепенуся в серці

у когось із роду мого

і горлом того нащадка

обізвуся,

співаючи:

–         Зеленеє жито, зелене…

Мово моя,

яка ти молода!

–         Дорогії гості у мене…

Яка ти щаслива!

–         ­Зеленеє жито ще й овес…

Яка ти багата!

–         Тут зібрався рід наш увесь…

Яка ти добра!

Щойно я народився…

                    А.М. Подолинного