День міста!

Вінниця. Фото з мережі "Інтернет"

             Місто дійсних талантів

Хай тобі таланить!

Мудрість, сила Атлантів

Як захоплення мить!

Хай над Бугом рікою

На обох берегах

Бог своєю рукою

Збереже у віках!

(СветЛа)

 

Сьогодні ми відзначаємо вже 661-шу річницю заснування міста Вінниці.

Цьогорічний День міста не такий як в мирний час, але воно залишається сповнене глибоким змістом.

У цей день ми вшановуємо не лише історію та досягнення нашого міста, а й непохитний дух кожного з вас. Попри всі випробування, ми продовжуємо працювати, допомагати одне одному, захищати наше місто та державу.

Глибока шана тим, хто загинув, хто віддав своє життя у війні за рідний дім.

З Днем народження, Віннице!

Процвітання тобі у мирній переможній Україні!

 

 

Книга-подарунок!

 

Пам’ять – це теж подвиг / упоряд.: Василь Маринич, Оксана Михалиця. – Вінниця : Нілан-ЛТД, 2018. – 268с.

 Спогади – це єдиний рай, з якого нас не можуть вигнати.

Пам’ять – це енергія вічності. Пам’ять – не старіє і не вмирає. Вона жива і береже поіменно кожного героя, кожного невинно убієнного, кожну солдатську вдову і кожного учасника Другої світової війни.

 

Книга «Пам’ять – це теж подвиг» – гірка правда з перших вуст. Тут зібрані спогади старожилів про Другу світову війну на території Хмільницького району. Щиро та з болем у серці жителі згадують про те, що їм довелося пережити в нелюдських умовах.

Під час окупації району фашисти знищили 15485 мирних громадян, у тому числі 11750 – єврейської національності у м. Хмільник. Вивезено на каторжні роботи до Німеччини та її сателітів 7668 хлопців і дівчат. За визволення від фашистської окупації району загинуло понад 3,5 тисячі радянських бійців і командирів, троє з них стали Героями Радянського Союзу (посмертно).

Перегортаючи сторінки книги кожний винесе уроки патріотизму, самовідданості і героїзму, які виявили наші діди, прадіди.

Книга буде корисною і цікавою для істориків, краєзнавців, вчителів та всім, хто цікавиться правдивою історією не тільки Хмільницького краю, а й України.

Подільський каменотесний промисел!

 

Каменотесне мистецтво Вінниччини

Однією з причин розвитку каменярства на території України є значна наявність покладів каменю. Широке використання цього матеріалу на Вінниччині – цілком природне явище, оскільки тут знаходиться чимало кар’єрів із пісковиком, доступним для видобутку та подальшої обробки.

В середині ХІХ ст. у зв’язку з різкими змінами соціально-економічних умов та швидкого поширення нового будівельного матеріалу – цементу – подільський каменотесний промисел почав терпіти збитки і майже повністю згорнув своє виробництво. Але місцеве населення аж до початку ХХ ст. продовжувало оформлення садиб, криниць, громадських будівель та ін., які й досі виконують свої практично-естетичні функції й використовуються сільськими жителями.

У серпні 1985 р. на території садиби Альошкіних в селі Букатинка Вінницької області відбувся перший експериментальний (пробний) пленер скульптур малих форм в Україні, учасниками якого стали професійні художники. У букатинському кар’єрі професійні митці безпосередньо контактували з майстрами-каменотесами, активно навчалися методами обробки каменю за допомогою традиційного набору інструментів. Відбулася практична спроба відродження і продовження народного каменотесного мистецтва.

У 1986 р. пройшов перший в Україні офіційний скульптурний пленер з дерева (дуб) у місті Тростянець (Сумська область). Через місяць відбувся перший пленер з такого матеріалу, як камінь (пісковик), під назвою семінар-практикум скульпторів і народних майстрів «Подільський оберіг» у Буші на території державного історико-культурного заповідника «Буша».

Парк скульптур. Буша

У 2006 р. був проведений симпозіум каменотесного мистецтва «Буша-Пороги-2006» з ініціативи НСМНМУ (Національної спілки майстрів народного мистецтва України), під час якого відбулося художнє опорядження бушанського джерела та створення скульптури «Козак-характерник».

Симпозіум, який відбувся 10–23 вересня 2018 р., визначив ідею створення меморіалу слави «Воїни світла» – місця вшанування пам’яті воїнів усіх періодів історії України, починаючи від козаків і до героїв Небесної Сотні й АТОвців.

Майстри по обробці каменю Віталій, Микола і Олександр Пірняки, Олексій Альошкін і його дружина Людмила відомі не тільки на Вінниччині, а й далеко за її межами.

Скульптура полоненого козака. Буша

Учасники пленеру в різні роки виготовили ряд скульптурних композицій на теми «Міфи бушанської землі» та «Міфологія південно-західного слов’янства» для облаштування комплексу зеленого туризму «Бессарабське село Фрумушинка Нова» Одеської області, а «Легенди Буші» і «Козаки» – для облаштування території історико-культурного заповідника «Буша». А ще «Клембівська вишивальниця» та ряд інших.

За роки  буття «Подільського оберегу» створено унікальне явище –  Бушанський музей скульптури під відкритим небом. На його території встановлено  понад 180 скульптур із каменю-пісковику виготовлених  учасниками  26 пленерів, які відтворюють образи учасників і героїв оборони Буші, історичні постаті, літературні персонажі козацтва, інші образи української міфології та історії. 70 скульптур встановлено в районах області та за її межами. Тут також проводяться пленери з різних видів мистецтва, народні фестивалі.

 

Рекомендована література:

Альошкіни Олексій Михайлович та Людмила Вікторівна : [майстри каменотесної скульптури, графіки, витинанки, писанкарства] // Народні майстри Вінниччини : довідник / Вінниц. обл. центр нар. творчості. – 2-ге вид. – Вінниця, 2018. – С. 10 : кольор. фот.

Духовне джерело Буші // Комсом. плем’я. – 1988. – 20 верес.

Іванчишен, В. Пам’ятки каменотесного мистецтва у с. Буша Ямпільського району Вінницької області / В. Іванчишен, В. Косаківський // Україна і Польща: історичне сусідство : матеріали міжнар. наук. конф. 17–18 трав. 2012 р. / відп. ред. Ю. Зінько. – Вінниця, 2012. – С. 284–292.

Іванчишен, В. Р. Дослідження каменотесного промислу в етнографії та мистецтвознавстві: особливості та проблеми / В. Р. Іванчишен // Народна культура Поділля у національному вихованні дітей та молоді: проблеми та перспективи : матер. другого наук.-практ. круглого столу, 23 жовт. 2014 р. / Вінниц. держ. пед. ун-т ім. М. Коцюбинського, Ін-т історії, етнології і права, Секція етнології кафедри філософії, соціально-політичних дисциплін та етнології. – Вінниця, 2015. – С. 42–48.

Іванчишен, В. Р. Каменотесний промисел на Вінниччині в 40-х рр. ХХ ст. / В. Р. Іванчишен // Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження. Вінниччина в роки Другої світової війни. 1939-1945 : матеріали Всеукр. наук. історико-краєзнав. конф., 10–11жовт. / відп. ред. Ю. А. Зінько. – Вінниця, 2014. – С. 204–208.

Каменотесне мистецтво // Народні обереги. З історії мистецтва Вінниччини кінця XX – початку XXI ст. / ст. Федора Панчука ; упоряд. Л. М. Дідур. – Вінниця, 2020. – С. 61.

Титаренко, В. Пороги – 2007 : [про симпозіум майстрів каменотесного мистецтва «Пороги – 2007», який проходив на Вінниччині] / В. Титаренко // Народне мистецтво. – 2007. – № 3–4. – С. 35–37.

Троценко, Г. Пленерний рух у відродженні каменотесного мистецтва Вінниччини кінця ХХ – початку ХХІ ст. / Ганна Троценко // Народознавчі зошити. – 2019. – № 1 (145). – С. 120–129 : фот. – Електрон. версія. – Режим доступу: https://nz.lviv.ua/archiv/2019-1/18.pdf (дата звернення: 27.07.2024), вільний. – Назва з екрана.

Цвігун, Т. О. Застигла в камені історія : [про Всеукр. пленер скульпторів-каменотесів «Подільський оберіг» та каменотесне ремесло у с. Буша Ямпіл. р-ну] / Т. О. Цвігун // Буша: природа, археологія, історія, етнографія та фольклор сіл Бушанської сільської ради / кер. проекту, відп. ред. Т. О. Цвігун ; наук. ред. В. А. Косаківський. – Вінниця, 2009. – С. 5–8 : фот.

Цікаві книги у краєзнавчому фонді!

 

Бовуа, Д. Трикутник Правобережжя: царат, шляхта і народ. 1793-1914 рр. / Даніель Бовуа ; пер. з фр. З. П. Борисюк. – 2-ге вид. – Київ : Кліо, 2023. – 872 с. : табл. – Бібліогр.: с. 810–836.

Дослідження видатного французького історика-славіста, професора Даніеля Бовуа присвячена історії Правобережної України – Київщини, Волині й Поділля – у складі Російської імперії (1793–1914). Це перевидання в Україні в 2023 р., яка побачила світ у 2020 р., є, на думку автора, значущим. Воно свідчить, що повторна війна, нав’язана Путіним народу, який прагнув тільки бути незалежним і жити, дотримуючись засад європейської демократії, увиразнила потребу збагнути корені тієї ненависті. І тоді стане зрозуміло: витоки того, що росіяни відмовляють українцям у їхньому праві на власну ідентичність чи, простіше, на існування, варто шукати в далекому минулому.

У центрі авторської уваги – боротьба між російським самодержавством та польськими елітами за панування в цьому регіоні, зокрема, за контроль над українським селянством. Автор показує складнощі входження колишніх земель Речі Посполитої в імперію Романових, пояснює, чому польська землевласницька аристократія усупереч зростанню російського націоналізму залишалася аж до 1917 р. привілейованою і успішною групою; висвітлює драматичну долю майже забутих істориками «проміжних» категорій населення, які не вписалися в жорстку станову ієрархію російського суспільства. Доводячи нереалістичність усіх проєктів як полонізації, так і русифікації основної маси населення Правобережжя, автор подає формування української нації як закономірний продукт історичних умов, що склалися на цих теренах.

Книга видана за ініціативи і творчої підтримки Ігоря Кавича – голови ГО «Підгірці-Шолом».

Даніель Бовуа. Фото з мережі "Інтернет"

Книжка адресована історикам, викладачам, студентам, а також широкому колу читачів, які цікавляться вітчизняною минувшиною.

Новинки краєзнавчої літератури!

Завальнюк, К. Державний архів Вінницької області у документах епохи / К. В. Завальнюк, В. П. Рекрут ; Нац. спілка краєзнавців України [та ін.]. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2024. – 500 с. : табл., фот. 

Нещодавно краєзнавчий фонд поповнився новим краєзнавчим виданням українських істориків, кандидатів історичних наук, краєзнавців Костянтина Завальнюка та Валерія Рекрута «Державний архів Вінницької області у документах епохи».

Архівна справа на Вінниччині зародилася ще в другій половині XVI ст., коли було створено Брацлавське воєводство й розпочали діяльність шляхетські суди: ґродський, земський та підкоморський.

У книзі представлено архівні документи з історії створення та діяльності провідної архівної установи Вінницької області з 2-ї пол. XIX ст. до 2018 року.

У виданні також вміщені біографічні нариси про людей, які здійснили значний внесок у розвиток архівної галузі на Вінниччині.

Книга також містить додатки: 1. Список керівників Державного архіву Вінницької області за різні роки; 2. Фотолітопис архіву. Нарис супроводжує допоміжний іменний покажчик.

Книга розрахована на архівістів, істориків, краєзнавців, викладачів та студентів, усіх, кому небайдужа історія України. 

Довідка: Костянтин Завальнюк, історик, архівіст, краєзнавець, кандидат історичних наук, з 1994 р. – фахівець Державного архіву Вінницької області, головний спеціаліст відділу інформації архіву (з 2010 р.). Почесний краєзнавець України. Член  Національної спілки журналістів України, Національної спілки краєзнавців України, Асоціації письменників України, Історичного клубу «Холодний Яр».

Костянтин Завальнюк. Фото Вінницької ОУНБ ім. В. Отамановського

Валерій Рекрут, кандидат історичних наук, заступник директора Вінницької філії Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець-Подільському національному університеті ім. Івана Огієнка, член правління Вінницької обласної організації Національної спілки краєзнавців України, почесний краєзнавець України.

Валерій Рекрут. Фото Вінницької ОУНБ ім. В. Отамановського

Панъ Заваркінъ та синъ

 

Музей-кав’ярня «Панъ Заваркінъ та синъ»

 Однією з перлинок у туризмі Вінниці можна вважати Кафе-музей «Панъ Заваркінъ та синъ», який розташований у самому центрі Вінниці. Такої кав’ярні Ви ще не бачили! Адже, це не просто кафе, де можна посмакувати каву та тістечка, це справжній музей.

Кафе-музей «Панъ Заваркінъ та синъ». Фото з мережі "Інтернет"

Приїхавши у Вінницю в 1900 р. з Вапнярки підприємець Мойсей Флігельтуб придбав квартиру  в центрі міста у євреїв братів Гельблу. Згодом він відкрив тут магазин з торгівлі колоніальними товарами, які користувалися неабияким попитом. Торгівля набирала обертів. Не останню роль у цьому зіграла прилеглість до «Поштовки». Саме так лагідно називали головну вулицю міста – Поштову, а нині Соборну, вінничани на початку ХХ століття. Чай, кава, спеції, екзотичні солодощі та інший милий покупцям провінційної Вінниці дріб’язок мали величезний попит, тим більш, що подібних закладів у місті не було.

Кафе-музей «Панъ Заваркінъ та синъ». Фото з мережі "Інтернет"

Постало питання про розширення підприємницької справи. Однак на заваді стала національність Мойсея. Євреїв у Російській імперії від часів її заснування не дуже жалували. За порадою одного з друзів у 1904 році Флігельтуб вихрестився й змінив прізвище та ім’я – став Заваркіним Матвієм. Після цього успіх у бізнесі був гарантований.

У 1914 році Камеральна Частина Кабінету Його Імператорської Величності нагороджує Заваркіна срібним годинником із зображенням імперського орла, а через деякий час – іменним самоваром.

До 1917 року сім’я Заваркіних вважалася однією з найзаможніших у Вінниці. 1918 рік змінив хід подій не лише в країні, родина Заваркіних вимушена була розпродати своє майно майже за безцінь й виїхати до Парижа, пізніше, а у 1922 році – до Америки, де й досі живуть їх нащадки.

Кафе-музей «Панъ Заваркінъ та синъ». Фото з мережі "Інтернет"

В кафе-музеї є колекція самоварів, гасових ламп та цікавих побутових дрібничок того часу, не кажучи вже про унікальні годинники. Один із найбільш дивовижних годинників у світі, запатентований сером Вільямом Конгрівом у 1808 році, також є в колекції у кафе-музея. Ще одна назва цього годинника «Кулька, що котиться». Концепція винаходу полягає у заміні маятника як регулятора руху механізму на кульку, що котиться по похилій площині. Кулька рухається по зигзагоподібній канавці і наприкінці кожного циклу «перекидає» платформу в інший бік та продовжує рух. Точність таких годинників близько +/- 15 хвилин в день.

 

Кафе-музей «Панъ Заваркінъ та синъ». Фото з мережі "Інтернет"

Видатні жінки Вінниччини!

 

Марія Ковач

Марія Якимівна Ковач

(1898–12.04.1979)

Становлення фізкультурно-спортивного руху на Поділлі розпочалося в кінці ХІХ століття. Першою ластівкою Тиврівського спорту можна вважати Марію Ковач.

Марія Якимівна Ковач народилася у 1898 році в м. Гнівань в сім’ї робітника-цукровара Якима Ковача. В 1913 році трапилась біда – батько став інвалідом і семеро дітей залишилося без засобів існування. П’ятнадцятирічна Марія в пошуках заробітку, поїхала до Одеси, де сподівалася влаштуватися вантажницею в порту. Проте судилося інакше. Реклама привела її до атлетичного залу «Уніон стар». Особисте знайомство з атлеткою Кривошеєвою змінило її долю. За рекомендацією подруги, Марія поїхала до фахівців з французької боротьби у Петербург.

Вродлива, фізично розвинута юнка справила неабияке враження на знавців жіночого спорту. Дівчина підписала контракт з директором жіночого чемпіонату з боротьби Алексом Мюллером.

Після невеликої й напруженої підготовки Марія Ковач починає успішно виступати на манежі петербурзького цирку. П’ятнадцятирічна атлетка, на ймення «Лілі», стала сенсацією та справжнім кумиром публіки. Марія перемагала зірку манежів Кельт з Шотландії, болгарку Гловчеву, Василеско з Румунії.

У 1915 році в Києві за рекордної кількості глядачів перемагає чемпіонку світу з Ревеля Кармен Гіральді. В 17 років заволоділа чемпіонським титулом!

Але блискуча спортивна кар’єра виявилася недовгою. Рішече відмовивши Мюллеру виїхати з ним за кордон, на початку Першої світової війни Марія переїхала до Жмеринки, вчилась на місцевих курсах медсестер, які організував Д. Заболотний. Згодом працювала медсестрою в санітарному поїзді Південно-Західного фронту та сестрою-жалібницею Гніванського шпиталю, була бійцем корпусу Червоного козацтва. Після громадянської війни опанувала фах друкарки. У 1923 р. Марія вийшла заміж за О. Вербовенка – поштового службовця, пізнала долю дружини репресованого. Довелося самій виховувати сина та дочку. Чоловік загинув у роки сталінських репресій. У 1958 р. його було реабілітовано. У голодні 1932–33 роки Марії Ковач, щоб вижити, довелося продати всі свої золоті та срібні нагороди, залишивши собі на згадку тільки срібний годинник фірми «Омега». Починаючи з 1937 р. і до самої пенсії, жінка працювала друкаркою у Вінницькому обласному цукротресті. Пережила фашистську окупацію.

Незважаючи на складну життєву долю, любов до спорту зберегла все життя. Серед чотирьох онуків, саме онучку вчила техніці боротьби, ще в поважному віці могла виконувати вправу «міст». Довго залишалася міцною й енергійною.

Марія Якимівна Ковач (Вербовенко) померла 12 квітня 1979 року у Вінниці на 81 році життя.

Чимало документальних матеріалів про життя Марії Ковач зберігається у Вінницькому краєзнавчому музеї та державному архіві Вінницької області.

Хочеться, аби пам’ять про першу українську чемпіонку світу з жіночої клясичної боротьби, людину добру й завжди усміхнену, довго береглася серед українського загалу й передавалася молодим поколінням.

Рекомендована література:

Барський, М. Перемагала бика, зубами гнула залізо : [про важкоатлетку Марію Ковач] / М. Барський // Вінниц. газ. – 2012. – 13 листоп. – С. 5.

Вацеба, О.  Унікальна жінка – Марія Ковач : [про першу українську чемпіонку світу подолянку Марію Ковач (Вербовенко)] / О. Вацеба  // Науковий світ. – 2004. – № 4. – С. 30.

Вітковський, В. Дівчина, яка поборола бика / Вадим Вітковський // Істор. калейдоскоп. – 2017. – № 1. – С. 16–17 : фот.

Вітковський, В. Юна красуня проти андалузького бика : [про чемпіонку світу з французької боротьби М. Я. Ковач] / В. Вітковський // Вінниччина. – 2010. – 11 серп. – С. 11 : портр.

Ковач Марія Якимівна [Електронний ресурс] : [жит. шлях] // Вікіпедія : вільна енцикл. : сайт. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Ковач_Марія_Якимівна (дата звернення: 08.06.2024), вільний. – Назва з екрана. – Опис заснов. на версії, датов.: 03.11.2018.

Лозовик, М. Перша ластівка (спортивно-життєвий шлях Марії Ковач) / Михайло Лозовик, Іван Романюк // Перша Тиврівська науково-краєзнавча конф., 1 груд. 2015 р. – Вінниця, 2015. – С. 201–204.

Лозовський, І. Р. Ковач Марія Якимівна : [псевдонім – Лілі. Борець, чемпіонка світу з класичної жіночої боротьби. Уродженка м. Гнівань, нині Тиврівського району Вінницької області] / І. Р. Лозовський, О. М. Вацеба // Енциклопедія сучасної України / Ін-т енциклопед. дослідж. НАН України; співгол. редкол. І. М. Дзюба. – Київ, 2013. – Т. 13: Киї - Кок. – С. 549 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

Скорук, П. Марія Якимівна Ковач : [циркова актриса, атлетка] // Вінниця: намисто павутинь пам'яті / Петро і Поліна Скоруки. – Вінниця, 2022. – Т. 4. – С. 71–74 : фот.

Спортивна слава Вінниччини : [про М. Я. Ковач, В. Я. Куценка, О. Мазура, М. Гавриш, Ю. Рябчинську] // Вінниччина. – 2012. – 24 лют. – С. 8 : портр.