Шукати в цьому блозі

пʼятниця, 26 листопада 2021 р.

Новинки краєзнавчої літератури!


 

Якби я знала все,

То, напевне б, вірило серце.

Якби я знала все,

Не відходив би тужно серпень.

Якби я знала все,

То, мабуть, була б відвертою.

С. Травнева

 

Травнева, С. Якби я знала все… : [поезія] / Світлана Травнева. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2020. – 96 с.

 

Нещодавно краєзнавчий фонд поповнився новим виданням вінницької поетеси, журналістки, педагога Світлани Травневої «Якби я знала все…».


Світлана Травнева – головний редактор літературно-мистецького альманаху «Стожари Поділля».  Член Національної спілки журналістів України, член правління Вінницького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, член Всеукраїнської творчої спілки «Асоціація естрадних митців». Двічі лавреат Подільської літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» (2005, 2006), лавреат Одеського літературного конкурсу «Аркадійська осінь» (Одеса, 2006), лавреат І премії IV Всеукраїнського відкритого конкурсу-фестивалю «Алуштинські розписи» (у номінації «Авторське виконання») (Алушта, 2013), лавреат І премії Всеукраїнського конкурсу «Українська родина» (Київ, 2014) та Всеукраїнського конкурсу ім. Павла Глазового (Київ, 2015). Нагороджена Золотою медаллю української журналістики і почесним знаком НСЖУ (2010). Відзначена Почесною грамотою Верховної Ради України (2019).

Автор збірок поезій: «Із невідомості спішу» (1995), «Твоє світло у моєму вікні» (1997), «Пелюстковий сніг» (2000), «Ходить казка дивним лісом» (2002), «Сповідь любові» (2003), «Місяць Пречистої Діви» (2006), «Ми – діти миру і добра» (2015), «В полумисках літа» (2018).

У новій, сповідальній книзі поетеси «Якби я знала все…» вмістилось усе людське життя – любов до матері й стежки до рідної хати, жіноче кохання і чоловіча зрада. Родина – і знову жага любові людської, і пісня рідній матері, землі, Україні за подароване щастя жити й любити. Поетеса не приховує своїх думок і почуттів стосовно всіх подій, що відбуваються в її Україні, у її власному житті і через поетичне слово виносить на весь світ.


вівторок, 16 листопада 2021 р.

Новинки краєзнавчої літератури!

Якушинецький рідний ти мій краю,

І щоб в житті і як би не було,

Завжди до тебе повертаю,

Народе мій, мій краю, моє село.

М. Колісник

 

На перехресті шляхів / І. М. Журавлівський [та ін.]. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2021. – 444 с. : іл., портр., фот. – Бібліогр. в кінці розд.

 

Нещодавно краєзнавчий фонд поповнився краєзнавчим виданням «На перехресті шляхів».

У книзі висвітлено основні віхи в історії сіл Якушинці та Зарванці нинішньої Якушинецької сільської територіальної громади Вінницького району Вінницької області. Краєзнавчий фактаж викладений на підставі архівних документів. Висвітлено історичний розвиток населених пунктів з найдавніших часів до 1991 року.

Задум написати книгу про історичний генезіс рідної громади виник ще у 2010 році в місцевого дослідника Щербаня Георгія Михайловича. Багато потрібної історичної інформації, яка лягла в основу твору, допомогли підготувати очільники й співробітники закладів культури, бібліотек, освітяни, фахівці із державного архіву тощо.

 


вівторок, 2 листопада 2021 р.

Уродженці Вінниччини!

 

Фотолітописець Яків Давидзон

 

«Людина, яка дивиться на життя крізь об’єктив фотоапарата, завжди врешті-решт дивиться через нього в історію…»

К. Симонов, журналіст

 

Народився майбутній фотожурналіст 27 лютого 1912 року в Мурованих Курилівцях на Вінниччині в багатодітній єврейській родині столяра. Закінчив 7 класів, згодом переїхав до Києва, там виготовляв меблі на фабриці імені Боженка.

Знаковою подією в його житті став подарунок на день народження від дружини – фотоапарат – простий аматорський «Фотокор». Він самотужки опановував усі тонкощі фотосправи. Незабаром Яків Борисович від аматорських фото перейшов до професійної зйомки.

12 грудня 1937 року під час виборів до Верховної Ради Яків Давидович зробив кілька фотознімків на виборчій дільниці заводу «Ленінська кузня». Одну з цих світлин надрукувала вечірня газета. І це стало дебютом митця. Незабаром Давидзон стає позаштатним кореспондентом вечірки, а згодом його запросили на постійну роботу в газету «Колгоспник України» (нині – «Сільські вісті»). Майже в кожному номері були фоторепортажі молодого фотокора.

Яків Борисович Давидзон

Напередодні війни Яків Борисович працював уже у фотохроніці телеграфного агентства України – РАТАУ.

З самого початку війни, 23 червня 1941 р. Давидзон був мобілізований, прикомандирований до Політуправління Південно-Західного фронту і направлений до Тернополя.

Невдовзі Якову Давидзону пощастило зустрітися з відомим майстром пера Миколою Бажаном, який тоді почав видавати «За Радянську Україну» Південно-Західного фронту. Поет-редактор запросив Якова на роботу фотокореспондентом.

Фронтові шляхи репортера проходили Україною, що лишилася під навалою окупантів, півднем СРСР і нарешті привели його до Сталінграда.

В 1942 р. був перекинутий у ворожий тил, де перебував у партизанському з’єднанні. За цей час створив безліч унікальних фотопортретів визначних українських партизан, оригінальні знімки побуту і бойових операцій народних месників.

Герой Радянського Союзу М. М. Попудренко (праворуч) командир Чернігівського партизанського з'єднання за розробкою плану бойової операції. Україна, 1943 р.
Фонди НМІВВВ КВ-3479
Автор Я. Давидзон


Наприкінці сорок третього Давидзон став кореспондентом газети ЦК КП(б)У «Радянська Україна», і його фото майже щоденно з’являлися на її шпальтах.

Багато знімав українських кінематографістів, політиків, космонавтів. Автор ряду фотоальбомів: «Йшли в похід партизани» (1975), «Орлята партизанських лісів» (1980), «Незабутнє» (1982) та книг.



За життя Яків Давидзон отримав багато державних відзнак. Серед них – і Шевченківську премію за фотокореспонденції, що відтворюють бойові подвиги і трудову діяльність радянських людей, і фотопортрети передовиків народного господарства, науки і культури. Заслужений журналіст України, Давидзон тричі нагороджений грамотою Президії Верховної Ради УРСР, орденами Червоного Прапора, двома – Вітчизняної війни, двома – «Знак пошани», Почесною грамотою Президента України, медаллю «Партизанові Вітчизняної війни І ст.», багатьма іншими медалями і знаками. Понад 20 років Яків Борисович очолював фотосекцію Спілки журналістів України.

Партизанський загін в лісах України. Україна, 1943 р.
Автор Я. Давидзон


З 1994 р. жив у м. Вустері (США). До 50-річчя Перемоги організував у США фотовиставку своїх робіт. Отримав звання почесного доктора одного з університетів США.

Помер 26 січня 1998 р. у м. Вустер (США).

І хоч у доробку майстра – фото різних часів і сюжетів, до історії вітчизняної фото документалістики він увійшов як літописець партизанської боротьби українського народу. Репортерська жилка, вміння побачити те, чого не бачать інші, прагнення бути там, де відбувається найважливіше сприяли віднесенню Якова Давидзона до числа кращих військових фотокорів.

 

Двічі Герой Радянського Союзу О. Ф. Федоров - командир Чернігівсько-Волинського партизанського з'єднання розмовляє з жителями села Рудня Репкінського району Чернігівської області. Україна. Березень, 1943 р.
Фонди НМІВВВ КВ-20350.
Автор Я. Давидзон 

 

Меморіальна дошка на будинку під номером 19 на вул. Володимирській. м. Київ

 

Меморіальна дошка на будинку, де народився та провів дитячі роки Я. Давидзон. смт Муровані Курилівці

 

Рекомендована література:

Давидзон Яків Борисович [Електронний ресурс] : [жит. і твор. шлях] // Вікіпедія : вільна енцикл. : сайт. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Давидсон_Яків_Борисович (дата звернення: 2.11.2021), вільний. – Назва з екрана. – Опис заснов. на версії, датов.: 3.10.2021.

Давидзон Яков Борисович. Мемориальная доска [Електронний ресурс] // Киевфото : сайт. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: http://kiev-foto.info/ru/d/773-davidzon-yakov-borisovich-memorialnaya-doska  (дата звернення: 2.11.2021), вільний. – Назва з екрана.

Зеленюк, В. Повернення через 109 років : [у Мурованих Курилівцях відкрили мемор. дошку Я. Давидзону] / Віктор Зеленюк // Вінниччина. – 2021. – 19 трав. – С. 7 : фот.

Серветник, В. Давидзон Яків Борисович : [фотомитець, військовий фотокореспондент] // Люди твої, Мурованокуриловеччино : довід. вид. / Василь Серветник, Віталій Тучинський. – Вінниця, 2020. – С. 42–43 : фот. – Бібліогр. в кінці ст.

Чорна, Н. Фотолітописець епохи : [про легендарного фотолітописця Я. Давидзона, що родом з Мурованих Куриловець] / Н. Чорна // Вінниц. край. 2014. № 2. С. 138141.

Шевченко, М. Ю. Партизанський фотолітопис Якова Давидзона : (за документами Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років») [Електронний ресурс] // Огляди джерел та документальні нариси. – 2012. – С. 165–175. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: https://archives.gov.ua/wp-content/uploads/12-22.pdf (дата звернення: 2.11.2021), вільний. – Назва з екрана.


четвер, 21 жовтня 2021 р.

Видатні жінки Вінниччини!

 

Муза польського романтизму

Дельфіна (Комар) Потоцька

(1807–1877)

Народилася Дельфіна в Мурованих Курилівцях у 1807 році, де у 1799 році оселився її батько Станіслав Дельфін Комар (майор російського війська). Мати – Гонората Орловська (дочка коронного ловчого короля Станіслава-Августа Понятовського).

Графи Комари належали до давнього українського подільського роду, але давно сполонізованого. Вони володіли прекрасною резиденцією – маєтком Муровані Курилівці, одним із найгарніших на Поділлі. Дельфіна та її сестри росли як принцеси у пишному палаці серед прекрасного парку.

Дельфіна Комар

Навчалась Дельфіна у Кременці і Кам’янці-Подільському під опікою бон і французьких учителів. Вона володіла неймовірною красою і мала голос рідкісної чистоти та краси звучання. Дівчина вміла грати на клавікордах, співати, малювати, розмовляла французькою та польською мовами.

Мечислав Потоцький


Мечислав Потоцький, син Станіслава Щенсного Потоцького, володаря Тульчина, одного з найбагатших поляків епохи, закохався в Дельфіну. Пізніше став добиватись її руки. У 1825 році Потоцький та Дельфіна обвінчалися у куриловецькому палаці Комарів. У них народилося п’ятеро дітей, які рано померли. Вона була нещасна в шлюбі з Потоцьким: несумісність характерів, запальність, скупість чоловіка призвели до непорозумінь між подружжям. Через кілька років Потоцька залишила Тульчин, а 1830 року виїхала з батьками до Західної Європи.

Звільнившись від чоловіка Дельфіна розквітла. У Дрездені познайомилася з польським композитором Фредеріком Шопеном, а через кілька місяців – з польським поетом Юліушем Словацьким. У Парижі Дельфіна Потоцька стала ученицею Шопена і поступово їхнє знайомство переросло в дружбу. Її захоплювали особистість і геніальні твори Шопена, а він не залишався байдужим до її краси і талантів, надзвичайно цінував прекрасні риси її характеру – чуйність і доброту. Дельфіна надихала Шопена як муза, він присвячував їй свої твори. Саме з присвятою Дельфіні Потоцькій, він написав Другий концерт для фортепіано фа мінор (опус 21) та вальс, відомий як «Вальс Хвилина» (опус 64, номер 1).

Фредерік Шопен

Коли Шопен помирав у Парижі, Дельфіна була в Італії, де навідувала свою матір. Взнавши про тяжкий стан свого друга і вчителя, Дельфіна поспішила до Парижа. Побачивши Дельфіну, Шопен вимовив: «Це тому Бог ще не покликав мене до себе, бо хотів мене ущасливити її виглядом». Він попросив Дельфіну заспівати. Вона виконала для нього арію з опери Белліні «Беатріче ді Тенда», а згасаючий Шопен шепотів: «Ще! Ще!». Це було 15 жовтня 1849 року. А 17 жовтня геніальний композитор помер.

У той час Дельфіна Потоцька зав’язала роман з французьким генералом і політичним діячем графом Флао де ля Білларді.

Після розлучення з чоловіком Мечиславом, Дельфіна замешкала в Парижі. У вирі світського життя вона завжди була в оточенні шанувальників, захоплених її вродою, витонченістю тощо. До героїв її тогочасних романів належали найстарший син французького короля Людовіка Філіпа герцог Орлеанський і племінник Наполеона І князь Жером Наполеон Шарль Бонапарт, принц Монфортський.

У Неаполі в 1838 році Потоцька познайомилася із польським поетом Зигмунтом Красінським. Це знайомство переросло в дружбу і кохання. Уперше Красинський побачив Дельфіну 1825 року під час подорожі на Поділля, де знаходився маєток знатних магнатів графів Красинських – містечко Дунаївцi, в якому мешкала його бабуся Антоніна.

Зигмунт Красінський

Незабаром Дельфіна стала його музою, його любою Беатріче. Він присвятив їй численні ліричні твори, зробив її героїнею поем «Przedswit» і «Niedokonczony poemat». Вплив Дельфіни на його творчість був величезний. Кохання піднесло його на вершину творчості. Епоха, що охоплює кілька років – 1839-1843 – це епоха кохання двох людей і епоха найвищого підйому творчості поета. Але пов’язати свої долі закохані не змогли. На вимогу батька Красинського, від якого Зигмунт матеріально залежав, він одружився з Ельжбетою Браницькою. Він і його дружина підтримували дружні стосунки з Дельфіною. Вони часом зустрічалися та продовжували, як і раніше, листуватися між собою. З понад 5 тисяч листів збереглося лише близько 700, і їх вважають шедевром епістолярної творчості європейського романтизму.

З кінця 1841 року Дельфіна мешкала найчастіше в Ніцці, доглядаючи хвору матір.

У 1849 році Дельфіна познайомилася в Парижі з Ципріаном Камілем Норвідом, який у 1850 році виконав малюнок пером, на якому зобразив Потоцьку в профіль.

У 1860 році провела кілька тижнів на Поділлі й кілька місяців у Львові. У Ніцці заснувала виховний заклад для молодих панянок.

Померла Дельфіна Потоцька 1877 року у 70 років, спочила на цвинтарі міста Монморансі, розташованого недалеко від Парижа, де проживало багато представників польської еміграції.

Потоцька увійшла до історії як муза польського романтизму.

В Мурованих Курилівцях з тієї пори у відносно непоганому стані збереглися і палац, в якому вінчалася юна Дельфіна, і рештки пейзажного парку, і мури давньої фортеці.

Маєток в Мурованих Курилівцях

 

Рекомендована література:

Дельфіна Комар [Електронний ресурс] // Sergekot : путешествуя историей : сайт. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: http://sergekot.com/%D0%B4%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%84%D0%B8%D0%BD%D0%B0-%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%80/ (дата звернення: 21.10.2021), вільний. – Назва з екрана.

Дельфіна Потоцька (1807-1877) // Ревуцький, В. А.        Сторінки забутої історії. Оповіді про минувшину містечок і сіл Мурованокуриловецького району / В. А. Ревуцький. – Житомир, 2020. – С. 20–22 : фот.

Дельфіна Потоцька [Електронний ресурс] : [жит. і твор. шлях] // Вікіпедія : вільна енцикл. : сайт. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Дельфіна_Потоцька (дата звернення: 21.10.2021), вільний. – Назва з екрана. – Опис заснов. на версії, датов.: 26.07.2020.

Калюжко, С. Муза Шопена народилася у Мурованих Курилівцях дві героїні одного старовинного палацу: політична діячка і мистецька муза : [про старовин. маєток у Мурованих Курилівцях] / Соломія Калюжко // Поділ. порадниця. – 2018. – 1 серп. – С. 5 : кольор. фот.

Осетрова, Г. Ангел з обличчям Дельфіни [Електронний ресурс] : [жит. і твор. шлях] / Галина Осетрова // Подолянин. – 2018. – 2 лют. – Електрон. версія газ. – Режим доступу: http://podolyanin.com.ua/history/8066/ (дата звернення: 21.10.2021), вільний. – Назва з екрана.


четвер, 2 вересня 2021 р.

Книга-подарунок!

 

В тобі, Державо вічності,

Всі вольності й права

І пам’ять незабутняя,

Прадавня і нова…

П. Ткачук

 Українська незалежність: тернистий шлях державотворення : матеріали Всеукр. науково-краєзн. конф., приуроченої 30-річчю незалежності України, 21 серп. 2021 р. / Вінниц. обл. орг. НСКУ, Вінниц. обл. орг. НСЖУ, Вінниц. філія Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2021. – 196 с.

Нещодавно краєзнавчий фонд поповнився науковим виданням «Українська незалежність: тернистий шлях державотворення», яке подарував заслужений працівник культури, член-кореспондент УАІН, Почесний краєзнавець України, доктор історичних наук, професор ВДПУ імені Михайла Коцюбинського Сергій Дмитрович Гальчак.


Це матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції, приуроченої 30-річчю незалежності України. Включає доповіді і повідомлення істориків, краєзнавців, журналістів тощо про тернистий, нелегкий шлях України до своєї незалежності.


середа, 4 серпня 2021 р.

Геологічні пам'ятки природи

 

Геологічна пам’ятка природи «Нагорянські печери»


Поділля – це мальовничі простори, благословенна земля, що уславлена подвигами предків. На просторах Поділля розташувалось колоритне село Нагоряни Могилів-Подільського району. Село має надзвичайну історію і чудові краєвиди. Знаходиться воно на кордоні з Республікою Молдова і стику Вінницької і Чернівецької областей, на високій горі, біля красивого плеса річки Дністер та різнотрав’я рослинного світу державного заповідника.

Розповідаючи про село Нагоряни, неможливо було б не згадати про геологічну пам’ятку природи місцевого значення «Нагорянські печери». Це унікальний ландшафт, природно-антропогенний витвір, а також археологічний об’єкт. Важлива цінність об’єкту – залишки мегалітичної споруди, котра колись являла собою єдиний комплекс, який вражає своїми розмірами петрогліфати та розташуванням конструкції. «Нагорянські печери» – це унікальна кельтська мегалітична споруда в усій Східній Європі.



Перша відома письмова згадка про «Нагорянські печери» була залишена французьким мандрівником Ульрих фон Вердум, котрий у другій половині ХVІІ століття подорожував Правобережжям України у складі польської каральної експедиції.

На початку ХІХ століття польський мандрівник Марчинський відмітив те, що в скелях, поблизу села Нагоряни до цієї пори збереглися дерев’яні будівлі. А вже пізніше розпочалося вивчення та подорожування Дністром у Російській імперії. Одна за одною видавалися науково-популярні книги, де описувалися Дністровські краєвиди. Чільне місце у цих описах займали печери.

Мальовничий скельний вихід на поверхню вапняків крейдяного віку з карстовими печерами на лівому березі річки Дністер, площею 1 га має природоохоронний статус з 1969 року, знаходиться на території Козлівської сільської ради. «Нагорянські печери» належать до епохи середнього і верхнього палеоліту. В скелі видовбані отвори різних розмірів, у центральній її частині розташована печера, в якій проживали, за версією дослідників, первісні люди – неандертальці. За свідченнями істориків, «Нагорянські печери» – місце збору гайдамаків. На скелях зображено найдавніше у світі піктограмне малюнкове письмо (40 тис. років тому).

У 2019 році у с. Нагоряни відкрили музейний комплекс «Етноісторичний флай-парк». Він розповідає про історію села з його неповторними печерами, ландшафтами тощо. Також музей представляє багатий літопис зародження і розвитку повітроплавання-парапланеризму на Дністровських схилах, починаючи з 90-х років минулого століття. Автором ідеї створення комплексу виступив голова Вінницького обласного осередку федерації парапланеризму Сергій Шибінський.

 



Рекомендована література:


Могилів-Подільський район. Окраса Поділля. – Могилів-Подільський : [б. в.], [2012]. – 10 с. : кольор. фот.




Нагоряни – перлина подільського південного краю / Анатолій Кушнір [та ін.] ; НАН України, Ін-т історії України при Кам’янець-Подільському нац. ун-ті ім. І. Огієнка, Вінниц. філія Центру дослідж. історії Поділля, Нац. спілка краєзнавців України, Вінниц. обл. орг., Нац. спілка журналістів України, Вінниц. обл. орг. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2019. – 188 с. : фот., іл.


Шибінський, С. Небесне тяжіння: точка злету – Нагоряни : нарис / Сергій Шибінський. – Вінниця : Вінниц. обл. друк., 2018. – 160 с. : кольор. фот.

Губіліт, К. О. Нагорянські скелі на Поділлі / Каріна Олегівна Губіліт // Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження : матеріали ХХVIІ Всеукр. Вінниц. наук. історико-краєзнав. конф., 7–8 жовт. 2016 р. / відп. ред. Ю. А. Зінько. – Вінниця, 2016. – С. 88–94.


пʼятниця, 18 червня 2021 р.

Звичаї нашого народу!

 

Зелені свята

Свята Трійця – одне з дванадцяти найбільших свят у церковному календарі.

У традиціях Зелених свят в Україні відчувається відгомін стародавніх вірувань наших предків, які намагалися захистити квітучі ниви від дуже небезпечних у цей час польових духів, мавок, русалок, що могли зашкодити майбутньому врожаю.

Трійця знаменувала завершення весняного і початок літнього календарного циклу.

Жінки вдосвіта йшли до лісу, щоб заготовити лікарські трави.

У суботу, напередодні Трійці, селяни рвали пахучі трави: любисток, чебрець, полин, м’яту, які розвішували в оселі, встеляли підлогу.

У неділю, в день Трійці, відбувався один з найхарактерніших обрядів Зелених свят – ворожіння. Ворожили під час розвивання вінків.

Неділя Зеленого тижня називається клечальною неділею, або П’ятидесятницею – це п’ятдесятий день після Великодня. Цього дня люди зранку вдягалися по-святковому і вирушали до церкви.

На Зелені свята, як і на проводи, провідували померлих родичів на кладовищах, влаштовували поминальні панахиди й колективні поминальні трапези.

Від Трійці розпочинався період посту – Петрівка. На першому його тижні на значній території України відзначали розигри або русалії.

Побутувало повір’я, що у цей час русалки виходили гуляти, водили хороводи і заманювали парубків і дівчат.

Особливо небезпечними русалки вважалися у четвер – Русалчин Великдень. Цього дня, за народним звичаєм, дівчата йшли таємно до лісу, щоб випросити в русалок і мавок багатих женихів.

 


Джерело: Зелені свята // Воропай, О. Звичаї нашого народу : етнограф. нарис. / Олекса Воропай. – Репр. відтворення вид. 1966 року. – Київ, 1993. – Вип. 1. – С. 388–406.

Трійця (П’ятидесятниця, Зелені свята) // Українці : Свята. Традиції. Звичаї / уклад. І. Коверець. – Донецьк, 2004. – С. 156–160.


четвер, 27 травня 2021 р.

Художники Вінниччини!

 

Чулко Микола Федорович – український живописець, автор жанрових полотен, пейзажів і натюрмортів у стилі імпресіонізму.

Народився митець 12 травня 1947 р. в Немирові Вінницької області. Живопису навчався у творчих майстернях народного художника України Аркадія Сороки та заслуженого художника України Олексія Сидорова.


Його основна тема живопису – пейзаж, бо він обожнював природу і вважав, що наступним поколінням повинен передати красу нашої землі.

Малював змалечку олівцем, ручкою. Займаючись самоосвітою, опрацьовуючи велику кількість мистецької літератури, вивчаючи творчість і манеру письма видатних художників, поступово складав індивідуальний творчий підхід до письма, власну живописну мову.

Образ землі, з якою він був з’єднаний нервовими клітинами і глибоким корінням, став для подільського художника безумовним тематичним пріоритетом. Миколу Чулко можна назвати краєписцем Поділля.

Седнів. Цвіте бузок. 2007, п. о. 50*70


Творення подільського краєвиду у діяльності Миколи Федоровича мало ще один вагомий аспект. Саме він став автором ідеї, організатором та постійним керівником творчих груп пленерів, які з 1995 року проходять у Немирові на базі санаторію «Авангард».

Літній натюрморт. 2012, п. о. 85*106,5


Микола Чулко здійснив творчі поїздки вздовж Південного Бугу та по Карпатах, Миколаївщині, Чернігівщині, у Китай. Автор понад 10 персональних виставок.

Південний Буг. Село Воробіївка. 2010, п. о. 70*80


Він – член Національної спілки художників України (1992). Роботи художника користуються попитом на аукціонах України.

Твори митця у власності Міністерства культури України, Посольства України в Австрії, Народної республіки Китай, зберігаються у Вінницькому обласному художньому музеї, Тульчинському художньому музеї, Чернігівському художньому музеї, галереї санаторію «Авангард» (м. Немирів), у вітчизняних та зарубіжних колекціях.

Вернісаж пам'яті Миколи Чулко (2017)


Помер митець від важкої хвороби у Вінниці 31 грудня 2014 року.

 

Начерки з альбома майстра

«Розкрилений талант, життєвий досвід, любов до рідного краю дозволили Миколі Чулку стати у рівні з кращими митцями України» (дружина, Чулко Світлана Олександрівна).

Джерело: Микола Чулко. Живопис [Образотворчий матеріал] : альбом / Вінниц. обл. орг. Нац. спілки художників України. – Вінниця : [б. в.], 2015. – 96 с. : портр., кольор. іл.