Підпорядкування території Вінниччини в системі військових округів на Україні в 1941 році

Краєзнавчі розвідки

Щоб правильно зорієнтуватися в літературі про оборонні бої, нагадаю про підпорядкування Вінниччини в системі військових округів.

Територія області до 21 червня 1941 р. входила до складу двох військових округів: Київського особливого (КОВО) та Одеського (ОдВО).

Розподільча лінія між ними пролягала від села Худяки (тепер Черкаський район сусідньої області), через Умань, Вапнярку, виключаючи Джурин, Калюг (тепер село Новоушицького району Хмельницької області), виключаючи Коржеуці (Бричанський район Молдавії) і Пашкані.

Але цей розподіл різко змінився після прийняття 21 червня 1941 року секретної постанови Політбюро ЦК ВКП(б) про організацію Південного фронту в складі двох армій з місцеперебуванням військової ради фронту у Вінниці.

До складу фронту були включені: 9-а армія ОдВО та 18-а армія, яка формувалася із військ Південно-Західного фронту.

Розподільча лінія між Південно-Західним і Південним фронтами проходила від Черкас, через Вінницю, Бар, Отиня (тепер Івано-Франківська область), Вале-Вишеулуй (Румунія). Всі пункти, крім Отиня, виключно відносились до Південного фронту.

Командувач військами фронту став генерал армії Іван Володимирович Тюлєнєв (який залишився командуючим Московського військового округу).

Штаб фронту прибув з Москви до Вінниці і з 25 червня прийняв командування військами. Він розмістився в підземному командному пункті, спорудженому в крутому правобережному березі Південного Бугу, а також в будинках, які були над ним (тепер – це територія військово-медичного центру по вулиці Свердлова).

Далі: Оборонні бої на Вінниччині в 1941 році.

Краєзнавчі розвідки

Сьогодні ми маємо змогу познайомити Вас з дослідженнями відомого вінницького краєзнавця Ярослава Андрійовича Бранька.

Шановні користувачі!

Пройшло 70 років з дня початку Великої Вітчизняної війни. Але до цього часу в її історії залишається багато недосліджених і маловідомих питань.

Тому я пропоную розглянути ряд таких моментів військових подій на Вінниччині під час війни.

Якщо Вас зацікавлять ці матеріали, прошу звертатись до краєзнавчого відділу Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, де знайдете список літератури і джерел.

Доповнюйте, дискутуйте, щоби краще дослідити історію тих трагічних і героїчних днів.

З повагою Бранько Ярослав Андрійович, краєзнавець.

Родом з Вінниччини

Поет-пісняр, художник-живописець Леонід Андрійович Завальнюк народився 20.10.1931 у селі Мервин Оратівського району. Жив в Україні тільки у ранньому дитинстві, після смерті матері ріс сиротою. Навчався у ремісничому училищі. Після складних поневірянь на шахтах і заводах України й Росії доля закинула його на Алтай, Новосибірськ. Уродженець Вінниччини, Л.Завальнюк другою батьківщиною вважав Благовєщенськ, де у 50-х рр. проходив військову службу і де в у 1953 р. вийшов з друку перший його збірник віршів «В пути», згодом ще вісім поетичних збірок. Навчався у Новосибірському індустріальному технікумі. У 1960 р. Леонід Андрійович закінчив Московський літературний інститут ім. М.Горького (семінар поета Л.Ошаніна). З 1962 р. наш земляк був членом Союзу письменників СРСР. З 1964 р. жив у Москві, хоча в російській літературі вважався письменником Далекого Сходу.

За роки життя він встиг видати понад сорок поетичних збірок, його поезії друкувалися в російських літературних журналах «Новый мир», «Октябрь». Як поет-пісняр Леонід Завальнюк для зірок радянської естради написав понад три десятки пісень: для Й.Кобзона («Не покидает нас весна», «Баллада о времени»), С.Ротару («Не забывай», «Осенняя мелодия», «Ожидание»), В.Леонтьєва («Сожалею»), А.Пугачової, В.Толкунової та ін. на музику П.Аєдоницького, Ю.Саульського, Л.Лядової, О.Зацепіна, Є.Птичкіна, Д.Тухманова… Після виходу кінофільму «Чародеи» вся країна співала пісню про «три белых коня: декабрь, январь и февраль» з його словами.

За книгою Л.Завальнюка було знято фільм «Человек, которого я люблю», він також писав сценарії до мультфільмів і дитячих кінофільмів. На жаль, жодна із його книг не була видана в Україні.

В мистецьких колах Леонід Завальнюк відомий і як художник-живописець. Його твори знаходяться в приватних колекціях в Росії, Англії, Італії, Фінляндії, США. У грудні 2006 р. в Галереї Міжнародного університету в Москві проходила персональна виставка робіт Леоніда Завальнюка «Красный стон».

Помер наш земляк 7 грудня 2010 р. у Москві, де прожив останні 40 років і похований на Троєкуровському цвинтарі.

Відкрив нове ім’я для вінничан письменник Іван Волошенюк.

Ференц Ліст і Кароліна Вітгенштейн: драма великого кохання

2011 року весь світ відзначає 200-річчя з дня народження Ференца Ліста. Народився видатний угорський композитор, піаніст, педагог, диригент, публіцист і громадський діяч 22 жовтня 1811 року. Багатогранна творча діяльність Ференца Ліста нараховує понад 1300 музичних творів найрізноманітніших жанрів. Серед найпопулярніших фортепіанних творів композитора – «Мрії кохання», 19 Угорських рапсодій, цикл із 12 «Трансцендентних етюдів», три цикли невеликих п'єс під назвою «Роки мандрівок».Ліста називали «королем фортепіано». Висока виконавська майстерність і вміння організовувати видовищні концертні програми зробили музиканта відомим у всій Європі. Українське турне музиканта відбулося у 1847-1848 роках. Ліст дав концерти у багатьох українських містах – Києві, Чернівцях, Єлисаветграді (тепер Кіровоград), Житомирі, Бердичеві, Кременчуці, Львові, Одесі, Миколаєві.

Під час гастролей у Києві у лютому 1847 року Ференц Ліст познайомився з Кароліною Вітгенштейн, близька дружба з якою тривала протягом усього його життя. Саме цій жінці композитор присвятив усі свої симфонічні поеми. Кароліна Вітгенштейн мала маєток на Поділлі у Воронівцях (тепер Хмільницький район), у якому гостював Ференц Ліст. Саме тут на теми українських народних пісень «Ой, не ходи, Грицю» та «Віють вітри, віють буйні» він написав п'єси для фортепіано «Українська балада» і «Думка», які увійшли до створеного у 1847–1848 роках циклу «Колоски Воронівець».

Про драму великого кохання розповідає в своїй книзі у своїй книзі «Ференц Ліст і Кароліна Вітгенштейн: драма великого кохання» відомий краєзнавець, наш земляк Микола Дорош, презентація якої відбудеться 20 жовтня 2011 року, о 14 годині, у відділі літератури та інформації з гуманітарних наук Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва.

Понад 600 років стоїть місто Вінниця на мальовничих берегах Південного Бугу

На сторінках нашого блогу ми вже представляли одну з легенд про виникнення нашого міста, походження його назви. Пропонуємо ще одну легенду про зв'язок назви річки Віннички з містом, яку записала у 1959 році відома вінницька фольклористка Є.В. Горб.

Прийшов на берег Бугу чоловік, поставив собі хату і зажив з жінкою. Мав двох дочок. Одну ласкаво називав Вишенькою, а другу - Вінничкою. Росли дівчата, як ягоди, рум'яні та веселі. А коли виросли, то одружив їх з працьовитими риболовами. Поставила Вишенька з своїм чоловікам дерев'яну хату на правім березі Бугу, а Вінничка - на лівому. Рубали ліс, випалювали пні, землю орали і жито засівали. В дуплах мед вибирали...

Одного разу зірвався сильний вітер, завив. Птиці перестали співати, сонце зайшло за чорну хмару. То не вітер вив, не буря надходила, а страшні вороженьки понад Бугом чорний копоть підняпи. Оточили зненацька домівки Вишеньки і Віннички, хотіли всіх в полон забрати, на східних ринках молодичок продати. Виходу не було. Краще смерть, ніж довга і чорна неволя. Вінничка першою запалила свою хату. Сестра Вишенька побачила вогонь за Бугом і також розвела вогонь в оточеній хаті.

Як дві свічки, палало сухе дерево, тріскотів вогонь. Від пекучого жару та їдкого диму трісли серця двох сестер...

Проминули літа. Багато вод у Бузі протекло. Прийшли нові люди сюди, осіли, побачили згарища, дізналися про гірку долю Віннички і Вишеньки. На пам'ять добру про них назвали їх іменами річки, що несуть свої води до Південного Бугу. Побудували тут фортецю, а місто біля неї назвали іменем річки Вінницею.

Життя, пов'язане з Поділлям

Про перебування на Поділлі відомого данського поета, фольклориста, перекладача, вченого-лінгвіста Тора Ланге відомо небагатьом нашим землякам, хоча він зробив надзвичайно багато для популяризації в Данії української культури, перекинувши місток дружби до данського народу.
Народився Тор Неве Ланге 9 квітня 1851 року в Копенгагені. 1869 року він вступив до Копенгагенського університету. З 1875 року жив і працював у Росії, з 1887 по 1906 рр. – данський консул у Москві.
Вийшовши у відставку, Т. Ланге мешкав у садибі своєї дружини Наталії Протопопової у селі Нападівка Липовецького району, де займався літературою, сільським господарством. Це подільське село стало другою батьківщиною для данського письменника. Тут він 22 лютого 1915 р. помер i був похований у фамiльному склепi Протопопових. Лише в 1920-их його прах родичi перевезли в Копенгаген.

Нападівський палац Протопопових майже на століття пережив свого останнього господаря, хоча сьогодні теж доживає свого віку, мовчки чекаючи порятунку, реставрації. Він один з об’єктів, включених до обласної програми підтримки та популяризації архітектурних пам’яток, як перспективний з точки зору відвідування туристами. Якщо зараз нічого не зробити, то палац буде втрачений…

Він був другом бібліотеки

Працівники бібліотеки глибоко сумують з приводу важкої втрати – смерті великого друга бібліотеки, літературознавця, краєзнавця, професора Вінницького ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського Бориса Васильовича Хоменка (31.07.2011).
Він – один з перших читачів бібліотеки, відкритій після звільнення Вінниці від фашистів; був її шанувальником до самої смерті. Борис Васильович був активним учасником багатьох бібліотечних заходів: науково-практичних конференцій, літературно-мистецьких вечорів, презентацій книг. Адже саме за його участю працівниками бібліотеки було підготовлено та видано цілу низку біобібліографічних покажчиків присвячених зокрема життю і творчості Степана Руданського, Марко Вовчок, темі “Тарас Шевченко і Вінниччина”, а також покажчика “Мова – невмирущий скарб народу” та інших, які дістали високу оцінку у фахових виданнях. Борис Васильович підготував значну кількість статей до щорічного хронологічного довідника “Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини”, був консультантом у підготовці багатьох інших видань бібліотеки, писав до них передмови. Разом з колишнім директором бібліотеки В.Ф. Циганюком видав змістовну книгу “Подільськими стежками Михайла Коцюбинського”. Великим книголюбом, світлою людиною Борис Васильович залишиться в пам’яті працівників “Тімірязєвки”.