Мандруй Вінниччиною!

                           Антопільський парк

 

Палац ХІІІ ст. с. Антопіль

Найстарішою пам’яткою архітектури в Томашпільському (нині Тульчинському) районі є Антопільський парк.

Антопільський парк – парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Парк був заснований у 1780-х роках на території, яка належала Антонію Яну Непомуцену Святополку-Четвертинському – каштеляну брацлавському. В другій половині XIX ст. маєток разом з парком перейшов у володіння панів Ярошинських. Фінансист, громадський діяч та філантроп Кароль Ярошинський вважається останнім власником парку та будівель.

Кароль Ярошинський

Парк закладено в ландшафтному стилі, теперішня площа його становить 27 га. Він розташований на межі двох природних зон – степу і лісостепу. Основою парку став природний дубово-ясеневий масив.

Частина парку розташована на рівнині, але головна ділянка розкинулась на підвищенні, що особливо підкреслює мальовничість та красу пам’ятки. На цьому підвищенні, посеред великої поляни, знаходиться палац (палац ХІІІ ст. с. Антопіль), центральний вхід до якого оформлений високим ганком з чотирма колонами. Звідси відкривається широка панорама на рівнину, її неповторної краси насадженнями та каскадами ставків, утворених системою гребель з поступовими перепадами рівня до найнижчого місця – кількох галявин з могутніми ясенами. Вся територія обнесена кам’яним муром.

Дендрологічні багатства парку досить значні. Тут зростають віковічні дуби та 400-річні ясени – одні з найвищих в Україні. Представлено 40 форм та видів деревних рослин, в тому числі каштани, клени, липи. Вік деяких дерев сягає 250 років. Зростають декоративні породи, які представлені сосною чорною, ялиною звичайною, сосною звичайною, явором, березою, горобиною, горіхом волоським, ясенем плакучим, горіхом чорним, кленом. Розміщуються соснові, ясеневі та дубові масиви. Навколо паркової території розташовуються сади. Поодинокі представники дуба черешчатого мають діаметр стовбура 150 та 176 сантиметрів. 21,6 гектара території – озеленені.

З 1917 р. на території парку був створений будинок відпочинку, який потім став функціонувати як будинок для людей похилого віку. З 1986 р. на території Антопільського парку працює заклад психоневрологічного інтернату.

У 2012 р. затверджено Положення про парк – пам’ятку садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Антопільський парк».

Мандруй Вінниччиною!

Замок Мерінга

Містечко Прилука зустрічається в Іпатіївському літописі під 1146 роком – тоді вона належала галицькому князю Володимиру. І тоді, вона, звичайно, не ділилася на Стару й Нову – це було одне містечко, а поділ відбувся десь у середині 19 століття. Нині у Старій Прилуці мешкає близько півтори тисячі осіб. Знана своїми пам'ятками – палацом, який порівнюють з Маріїнським у Києві, та цікавою церквою у стилі модерн (цегляний).

Садиба графа Мерінга у селі Стара Прилука на Вінниччині була збудована ще у XVІІІ ст. графом Олександром Борецьким у стилі бароко. Пізніше він у цій місцевості заклав парк і каплицю, а також займався розведенням породистих коней. Село лежить зовсім недалеко від обласного центру у напрямку на північний схід, у цій частині області багато цінних старовинних маєтків, зокрема садиба Ланге у Нападівці, маєток Тишкевичів (Спичинці) та будинок графа Ігнатьєва у Круподеринцях. Відомо, що у другій половині XІX ст. новий власник маєтку – Чеслав Здиховський, який був великим шанувальником художнього мистецтва, перебудував палац за проектом архітектора Кароля Маєвського. За часів Чеслава Здиховського у маєтку зберігалися картини старих шкіл німецьких та іспанських малярів, які оцінювалися на той час у сто тисяч срібних карбованців, пізніше частина цієї галереї потрапила до рук царської сім'ї.

Останнім власником маєтку в містечку був син відомого і найбагатшого київського лікаря (а можливо і найбагатшого лікаря Російської імперії) – Фрідріха Мерінга – Сергій. За часів Сергія Мерінга палац було перебудовано востаннє – саме тоді він став схожим на Маріїнський у Києві, хоча, звичайно, схожість віддалена, але вона є. А купив він маєток у Старій Прилуці у 1905 році.

Легенда про скарби Мерінгів

З іменем останнього власника пов’язана і легенда щодо скарбів його родини, кажуть, що вони заховані десь поблизу палацу. Мала місце історія, коли в стінах кімнат був знайдений сховок із перським килимом та золотими монетами. Але, на жаль, всі зусилля місцевих жителів знайти ці багатства закінчувалися нічим.

На початку ХХ століття Сергій Мерінг віддав маєток у оренду Казимиру Ближовському. На той час навколо палацу буяв парк, розташовувались різноманітні господарські будівлі (деякі з них збереглися). У минулому в унікальному парку кінця XVІІІ ст. знаходилися фонтани, статуї левів, зростали різноманітні рідкісні рослини. З тих далеких часів до сьогодні залишився лише фонтан, а також кілька цінних дерев з парку – блакитні сосни та ялини.

Палац графа Мерінга у Старій Прилуці вирізняється східним колоритом внутрішніх інтер'єрів, нині є закладом освіти (тут розташована школа-інтернат) і належить до пам'яток архітектури національного значення.

Преображенська церква

Ще однією пам'яткою Старої Прилуки є Преображенська церква. У 1907 році селяни звернулись до Мерінга з проханням допомогти у будівництві нової церкви. Той найняв вінницьких підрядників, а ті, в свою чергу, архітектора. Ним став інженер Ріхард Краус. Будівництво оцінили у 26700 рублів. Половину цієї суми дав Мерінг, половину селяни збирали самотужки.

 Палац можна віднести до таких, які обов’язково варто відвідати у Вінницькій області.

Бібліографія:

Томілович, Л. Історичні садиби Вінницької області / Держ. служба з питань нац. культ. спадщини ; Людмила Томілович. – Київ ; Чернігів : Деснянська правда, 2011. – 220 с. : кольор. іл. – Бібліогр.

Вербицька, Т. Палац Мерінга у Старій Прилуці виграли в карти? : [один з найбільш мальовничих на Вінниччині палаців потребує негайної реставрації] / Тетяна Вербицька // Поділ. порадниця. – 2015. – 22 лип. – С. 8 : кольор. фот.

Курбанова, А. Топ-5 палаців Вінниччини недалеко від міста : [про туристичні маршрути Вінниччини] / Альбіна Курбанова // RIA. – 2016. – 2 листоп. – С. 28 : кольор. фот.

Мельничук, С. Скарби графа Мерінга ще й досі у підземеллях Старої Прилуки і підігрівають пристрасті чорних археологів : [про історію палацу Мерінга, який побудований у Старій Прилуці і є пам'яткою архітектури державного значення] / С. Мельничук // Поділ. порадниця. – 2011. – 4 трав. – С. 4 : фот.

Мерінг, В. О. Проблема збереження архітектурної спадщини України (за матеріалами палацу Мерінгів у Старих Прилуках) / В. О. Мерінг // Гілея: науковий вісник : зб. наук. праць. – 2017. – № 7. – С. 96–101. – Бібліогр.

Окунь, К. А в Старій Прилуці – палац Мерінгів : [подорож Вінниччиною] / Катерина Окунь // Порадниця. – 2018. – 27 груд. – С. 3.

Парк Ржевуських (Погребище)

Парк Ржевуських (Жевуських)

У XVIII ст. Погребище належало князям Вишневецьким, потім ненадовго потрапило у власть до Радзивилів і у середині XVIII ст. знову переходить у власність Ржевуських (за польською вимовою – Жевуських) – відомої і заможної родини, з якої вийшло багато політичних і військових діячів. У цій родині було дві дочки, які лишили свій слід в історії: в одну дочку був до нестями закоханий Пушкін, а інша стала дружиною Оноре де Бальзака. Погребище стає центром їх володінь, у другій половині XVIII ст. вони закладають тут садибу: будують палац, створюють парк, у кінці XVIII ст. – фундують костел, де буде знаходитись їх родинна усипальня. У 60-х рр. ХІХ ст. Адам Ржевуський поряд зі старим палацом, збудованим його дідом, закладає новий палац у неоготичних формах. Адам Ржевуський фундував також у 1864 р. новий костел у Погребищі.

Маєток Ржевуських, де народилась Е. Ганська, дружина Оноре де Бальзака. Акварель Н.Орди

Садиба Ржевуських не збереглася, за винятком парку, розташованого на березі ставка.

На протилежному боці великого ставка у кінці ХІХ ст. було закладено цукровий завод і поруч – садибу його власника Кричевського. Житловий будинок цієї садиби зберігся, в радянський період в ньому розташовувалась школа, на цей час – гуртожиток. Інші будівлі садиби, як і розпланування в цілому, не збереглися.

Парк колишньої садиби Ржевуських має статус пам’ятки архітектури та містобудування місцевого значення.

Зараз на території парку, який сьогодні має назву – Міський парк, можна побачити обеліск як символ пам’яті загиблим воїнам в Афганістані та в інших гарячих точках.

У другій половині 19 ст. через місто була прокладена залізниця. Так з'явилася станція Ржевуська.

Церква, яка стоїть на межі парку Ржевуських

Французький шик у
Спичинцях

      Палац Тишкевичів у селі Спичинці створює враження затишного французького маєтку часів ренесансу. 
      Спочатку на цьому місці знаходився палац польського роду Собанських. В 1877 році Тереза Собеська одружилася з Генріхом Тишкевичем, який мав численні маєтки в Польщі. Серед представників роду були старости, військові, навіть засновник Бердичева та київський воєвода.

Палац Собанських на акварелях Наполеона Орди

     Подружжя Тишкевичів, Тереза та Генріх, 1877 року переїхали до Спичинців. Після пожежі 1880 року почалося будівництво нової будівлі в стилі французького неоренесансу.

Палац Тишкевичів у селі Спичинці

     Палац збудований з цегли, має прямокутне планування та бокові ризоліти, два поверхи та мансарду. Вікна напівкруглі, а дах прикрашений кованими решітками. У внутрішніх покоях збереглись фрагменти живопису та різьблення.

      Останній власник палацу – граф Генріх Йосип Тишкевич, що загинув 1944 року. В маєтку був французький регулярний парк. Досьогодні він не зберігся, проте лишилась огорожа, будинок управляючого та господарські приміщення.

      Нині в селі Спичинці – 500 жителів, атмосфера тиха та спокійна, що й не дивно. В часи Тишкевичів тут проживало більше 2 тис. жителів, була синагога та православна церква, споруджена 1728 року.

      

      Взято з сайту Україна - це ми! https://we.org.ua/malovnychi-kutochky-ukrayiny/vinnytska-oblast/frantsuzkyj-shyk-u-spychyntsyah/

Палац Грохольських

Трохи фактів.

Палац в стилі раннього класицизму побудував у Вороновиці польський магнат М. Грохольский.

Будівництво тривало 7 років, з 1770 по 1777 р.

Архітектурні прийоми характерні для італійської школи архітектури епохи Палладіо. Можливо, проект розробив королівський архітектор Д. Мерлини.

Головний об’єм триповерхового палацу з портиком і фронтоном доповнений бічними галереями, які закінчуються павільйонами.

Фасад прикрашений ліпниною: вінками, рослинними гірляндами і коров’ячими черепами (для відведення лихого ока).

У палаці 43 кімнати. Загальна площа – приблизно 2500 м2. Всього – три поверхи.

1-й поверх — вестибюль, гардероб, прийомна, служби.

2-й поверх — парадні кімнати, їдальня, кабінети, бібліотека.

3-й поверх — жилі кімнати, приміщення для прислуги.

Найбільш багатим оформленням відрізняються парадні Овальний і Круглий зали 2-го поверху, де зберігся скульптурний  декор стелі. Палац оточений парком французького типу. У парку збереглася кругла водонапірна вежа в романському стилі.

Історія

 У 1847 р., коли маєток належав княгині К.Сайн-Витгенштейн, у неї декілька місяців гостював угорський композитор Ф. Лист. Під час перебування він напив у Вороновиці фортепіанний цикл “Glanes de Woronince” (“Колоски, зібрані після жнив у Воронинці”), в основі якого лежали мелодії, почуті Листом в Україні.

Маєток був конфіскований у княгині після того, як вона, будучи заміжня, втекла до закоханого в неї Листа в Німеччину, не добившись від імператора Миколи I дозволу на розлучення.

 У 1869 р. садибу купив капітан II рангу Н. Можайський (ще одна версія – виграв в карти). Його брат, контр-адмірал А. Можайський, який проживав тут з 1869 по 1876 р., проводив дослідження і експерименти в області повітроплавання. Тут він виготовив першу модель планера, яка була успішно випробувана в сусідньому селі Потуш.

У 1882 р. в  Петербурзі літак конструкції Можайського з паровими двигунами став першим у світі літальним апаратом, який був важчий за повітря, і відірвався від землі. Але в ході випробувань його було пошкоджено.

У травні 1971 р. в приміщенні палацу, де тоді розміщувалася школа, був відкритий Музей історії авіації і космонавтики.

Основу експозиції складають документи, фотографії, книги, особисті речі, малюнки А. Можайського, макет літака його конструкції, а також муляжі літаків вітчизняного виробництва, сучасне льотне спорядження. У одному з приміщень також відкрита кімната-музей кобзаря В. Перепелюка.

Взято з сайту Україна - це ми! https://we.org.ua/malovnychi-kutochky-ukrayiny/vinnytska-oblast/palats-groholskyh/

Символ міста створений заради користі

Водонапірна вежа (каланча)

На початку XX ст. однією з проблем міста Вінниці було постачання якісної питної води. Більшість населення користувалася водою з річки Буг, в яку в межах міста скидались і нечистоти. Криниці були тільки при монастирях та у дворах місцевих багатіїв. Тому на засіданні Вінницької міської управи 2 березня 1902 р. запланувалося будувати паровий водопідйом з водонапірною баштою на високому березі річки по Театральній вулиці (нині Козицького) між садибами Поплавського, Розова, Габріолович (нині сквер на Кумбарах). Вгорі на споруді планувався резервуар приблизно на 10 тис. відер з фільтром для води.

14 лютого 1904 р. міський архітектор Григорій Артинов подав до управи проект водогону з кресленнями і кошторисом – загальна вартість водогону становила 224 тисячі 447 рублів 22 копійки.

1 грудня 1910 р. Вінницька міська управа, з одного боку, і одеський купець Мануїл Ремер, вінницькі купці Хаїм Зіскінд і Мойсей Неєр з другого боку, уклали договір-підряд на будівництво водогону міста Вінниці, який мав стати до ладу з 2 січня по 1 листопада 1911 р.

Мурування стін завершено 15 липня 1911 р. Покриття даху зі встановленням годинника з 4-ма мідними циферблатами діаметром 3,5 аршина, добрим механізмом і боєм, що коштувало 3 000 рублів, закінчилось 5 серпня 1911 р. Перший вінницький водогін мав протяжність 1,3 км і продуктивність – 600 м³ на добу. Функцію водонапірної вежі споруда виконувала дев’ять років.

Під час Великої Вітчизняної війни споруда використовувалася як спостережний пункт за ходом військових дій у м. Вінниця. З того часу на ній залишилися сліди від гарматних ударів. Важко повірити, що після війни у вежі були звичайні квартири і отримували їх працівники водоканалу.

На початку 1980 р. споруда була реконструйована за проектною пропозицією Євгена Пантелеймонова. Згодом споруду передали Вінницькому обласному краєзнавчому музею для створення філії «Музей революційної і бойової слави м. Вінниці», яка була відкрита 1985 р.

15 лютого 1993 р., з нагоди четвертої річниці виведення радянських військ з Республіки Афганістан, було відкрито Музей воїнів Вінниччини, загиблих в Афганістані.

Рішенням виконкому обласної ради № 96 від 17.02.1983 р. водонапірну вежу прийнято на державний облік як пам’ятку архітектури та містобудування місцевого значення.

З 2000 р. рішенням міської ради вежа увійшла до переліку історичних та архітектурних пам’яток м. Вінниці, що відносяться до місцевої символіки.

У 2011 р. найулюбленіша архітектурна пам’ятка міста відсвяткувала своє 100-річчя.