Пам’ятаєш, земле – рідна ненько,
Ранок той, розбуджений війною?
Пам’ятаєш матінку стареньку,
Що вмивалась гіркою сльозою?
Пам’ятай же,
пам’ятай навіки
Цей наш біль, печалі і тривоги,
Щоб не лились більше крові ріки,
Мирними були щоб
всі дороги…
Як би швидко роки не відходили у вічність, а людська пам’ять береже у своїх глибинах те, що часто змушує наші серця здригнутися від невимовного болю та співчуття. І тоді озивається в душі відлуння звитяжних боїв, слава мужності й доблесті, відданості своїй рідній землі, любові до її невимовно красивих просторів, любові до шелесту запашних трав у полі, які колише вітер, любові до безкрайнього неба яке найрідніше тоді коли ти дивишся на нього піднявши очі догори стоячи у своєму дворі чи посеред золотого пшеничного поля.